Глава 51

Кетрін
  Нас викинуло з порталу у дворі академії, саме викинуло, ні про який плавний переход не йшлося. Проте явно ослаблий Ар утримав мене від падіння, хоча здавалося, що сам при цьому ледве тримався на ногах. Поруч, на кам'яній доріжці сидів Ерін, схопившись руками за голову і злегка підвиваючи.
-Відкат? - похмуро поцікавився Архарій.
-Не знаю, нудить страшенно. - ледве повертаючи язиком відповів хлопець.
-Це нормальна реакція організму та внутрішнього джерела на відлучення від ментальної магії. Тобі ще пощастило, ти міг просто не вижити під час руйнування зв'язку такого рівня.
  -З ним все буде гаразд? - стривожено спитала, спостерігаючи за стражданнями хлопця.
  Мені було дійсно шкода Еріна, діти батьків не обирають, і він не винен у тому, що його мати така. Тим більше йому має бути гірше від усвідомлення того, що найближча людина дала тобі життя тільки для того, щоб його забрати.
-Житиме. - втомлено видихнув Ар, притягуючи мене ближче до себе. -Зараз здамо його цілителям, і нехай займаються його лікуванням.
  Ерін підняв очі, під якими залягли темні тіні.
-Пробач мене. - тихо, навіть надломлено попросив він, дивлячись на мене. - Я все усвідомлював, але не міг зупинитись. Як тільки тебе побачив, ніби щось клацнуло в голові, я просто зациклився на тобі.
Вже хотіла сказати що пробачила, та взагалі по суті й ображатися нема на що, принаймні на нього. Але мене перебив Ар:
-Вже не тягне? - і голосі така загроза, що по спині мурашки пробігли.
  Ерін швидко захитав головою, але відразу скривився від болю, і вже тихо промовив:
-Ні.
-Чудово. А ось і цілителі. - промовив він, дивлячись мені за спину. - Нам вже час.
  До нас справді наближалися два професори з цілительського факультету, і один лікар із лікувального корпусу.
-Куди? - запитала, спостерігаючи як два кволих на вигляд чоловіка ні слова не кажучи підхоплюють Еріна, допомагаючи тому встати.
-Мені необхідно відпочити, і буду вдячний, якщо ти будеш поряд у цей час.
  Я бачила наскільки він втомлений, тому не стала сперечатися. Хоча страшенно хотілося розпитати куди поділися всі адепти, чому не видно викладачів, ну крім тих, що зараз стрімко тягли ледь волочучого ноги світлого мага, і взагалі академія немов спорожніла, що наштовхувало на певні думки:
-Ми у гуртожиток?
-Ні. - коротко відповів мій все ж таки наречений, я це нарешті визнала.
-Куди?
-У більш зручне та комфортне місце.
  Сил на побудову нового порталу в нього точно не було, та й сам він був блідішим від звичайного. Йому б прилягти швидше та відпочити.
-Може все-таки ...
  Договорити він мені не дав.
-Мила, все гаразд.
  Відчула як щоки заливає червоний рум'янець. В порядку так у порядку, хто я така щоб сперечатися з великим та могутнім стародавнім.
Як виявилося, біля воріт академії на нас чекав екіпаж, закритий, похмурий, чорний. І біля цього екіпажу знаходився ректор з похмурою фізіономією.
-Харон, не зараз. – протестуюче підняв руку Ар.
-Необхідно перевірити чи надійно закріплена печать. - все ж таки висловився ректор.
-Обов'язково перевірю, але не сьогодні. Тінь не вирветься на волю, і я думаю у ваших магів вистачило сил, щоб накласти досить сильні утримуючі печатки. Завтра я залатаю всі дірки, а зараз залиште нас у спокої.
  Похмурий погляд темних очей дістався тепер мені.
-Адептам заборонено виходити за територію академії, а Кетрін Харон все ж таки адептка в першу чергу, і тільки потім ваша обраниця.
  Здається Ар почав закипати, ну принаймні скрегіт зубів я чула.
-Ти забуваєшся, Хароне. - я помітила на долонях стародавнього танцююче синє полум'я. - Іди, поки я не перетворив тебе на купу попелу.
  Навряд чи йому на це зараз вистачило б сил, але про це зовсім не обов'язково знати одному з напівкровок, а так виглядало переконливо і небезпечно.
-Завтра ви маєте бути на заняттях. – звернувся вже до мене Леон Харон. - Не запізнюватись.
  І демонстративно не звертаючи уваги на стародавнього пішов геть.
-Нахабний хлопчисько.- немов старий пробурмотів Ар, змушуючи розсміятися. Адже сам він виглядав якщо не молодшим, то десь ровесником Харона, зовнішність у цьому світі дуже оманлива.
  Ар допоміг спочатку мені забратися в екіпаж, не відпускаючи ні на мить мою руку, після чого сів поруч.
  Ми всю дорогу мовчали, говорити просто не хотілося. Виявилося, що я також пекельно втомилася, і мені було просто добре поруч із ним, почуття ні з чим не порівнянної абсолютної захищеності.
  Екіпаж зупинився десь за чверть години, я навіть встигла трохи замерзнути.
-Приїхали. - видихнув Ар, ставлячи мене на бруківку тротуару.
  Ми стояли біля гарного старого маєтку. Влітку він, напевно, потопав у квітах і зелені, зараз же на вічнозелених чагарниках лежали шапки снігу, який безупинно йшов весь минулий вечір. Темний камінь і загальний готичний стиль робили його трохи похмурим, але кольорові вітражі відбиваючи від себе сонце, що вже хилилося за обрій, змушували обточений часом камінь сяяти.
-Де ми? - запитала заворожено спостерігаючи за грою світла.
-Це мій будинок.
  Ар вів за собою, впевнено відводячи від важких, кованих воріт. Двері маєтку м'яко відчинилися, впускаючи нас у тепле нутро приміщення, що пахне деревом, і ще чимось невловимо приємним.
-Чому так тихо? - спитала, боячись порушити загальну атмосферу.
-Бо сьогодні тут тільки ми.