Глава 14

 Уві сні я знову була там, не знаю що так вплинуло на мене, можливо похмілля, не важливо. Важливо те, що я знову, як і тоді знаходилася в цілковитій темряві, чуючи навколо себе страшні звуки, чула те, як істоти ні на що не схожі, обговорювали як краще мене вжити, в їжу або що цікавіше придумати. Пам'ятаю, як ховалась у густій темряві, з примарною надією на порятунок, як відчувала на своїй шкірі холод ножа, але його не було, а рани залишалися, вони не загоювались, краї с запекшоюся квров'ю почорніли. Саме тоді я зрозуміла що до живих не належу, і подумки перебирала в голові за що могла потрапити в це пекло. Я нікому не говорила, та й навряд чи скажу, що уклала там угоду, я була готова на все аби тільки вибратися. Тому коли до мого прихистку підійшла людина, ну принаймні він був схожий на дуже стару людину з сивою бородою і в чорному балахоні, з-під каптуру якого на мене дивилися сині крапки замість очей. Він запропонував мені порятунок за послугу. Навіть не знаючи про що він, погодилася, я була готова на все. Він мені допоміг, без нього я б не змогла вибратися в цей світ, ось тільки старий не озвучив яку плату візьме, сказав знайде і потім скаже. Після воскресіння неприємним сюрпризом була не моя зовнішність яка змінилася, а безліч шрамів, які всіяли моє тіло.
  Так що нічого дивного, що моє пробудження супроводжувалося криком, коли в напівдрімоті розплющивши очі, побачила над собою скелет що схилився, та уважно прислухався до мого дихання. При цьому виразно почула, як ворон злетів з подушки і перебрався на стілець поруч із ліжком.
-Якого біса? - обурений крик все ж таки не вдалося стримати.
-Від тебе сходив запах безодні. - Ар невдоволено блиснув очима. - Ти б не грала з цим. Ось він одразу напружився, - ворон перевів погляд на схилений наді мною скелет. - Він зараз прив'язаний до тебе, боїться що слідом потягнеш.
   Почергово подивилася на піднятого та на ворона.
-Ти в своєму розумі? Якою безоднею? - на останньому питанні голос у мене трохи сів.
-Такою, з якої тебе дуру витягли, а тебе назад тягне.
  Махнула головою, відганяючи від себе липкі спогади неприємного сну. Кинувши погляд у вікно, переконалася що ще навіть темніти не почало, проспала я від сили години дві-три. Розтерла обличчя долонями, відчуваючи що втома не пройшла, наче я і не спала зовсім.
-Мене не тягне, просто сон поганий наснився.
  Ар невдоволено клацнув дзьобом, я вже помітила за ним цю дивну особливість.
-Тобі не можна перебувати на межі, виснажувати свій резерв теж не можна, у лихоліття затягнути може, твій зв'язок з ним ще міцний, ця зараза так просто не відпускає.
  Відчула як страх стиснув горло.
-Звідки ти все знаєш? - подивилася на Костю, який все ще маячив перед моїм носом, сяючи синіми провалами очей, і тим самим викликаючи неприємні асоціації та спогади. - Та відійди вже. - роздратовано махнула рукою убік.
-Звідки знаю не твоя справа, головне що знаю. - каркнув ворон.
  Роздратовано відкинула ковдру, треба йти за розкладом та підручниками, були б вони неладні. У голові билося одне… хоча ні, два бажання – ситно та смачно поїсти, знову закопатись під ковдру. На холод виходити взагалі не хотілося, особливо з огляду на той факт, що в коридорі було чути чоловічі голоси. Непоміченою я навряд чи залишусь.
- Якось багато ти для птаха знаєш. - перебираючи речі, і витягаюче все необхідне, скосила очі на ворона, шкодуючи про те, що птахи міміки як такої не мають.
-Це не я багато знаю, це ти багато чого не розумієш.
  Урив, нічого не скажеш. Намагаючись не звертати уваги на голову яка все ще гула, на жаль таблетки в цьому світі ще не винайшли, швидко одяглася і повернулася до надміру освіченого ворона.
-Ти зі мною. - тицьнула в нього пальцем. - Ти лишаєшся тут. - наказала вже скелету, який вже нагострив стопи, і пробурмотіла. - Треба його сьогодні упокоїти, щоб не мучився бідний.
  Ворон ніяк не прокоментував моє бажання, спікував мені на плече. На мить застигла перед дверима, уважно прислухаючись до того, що відбувається зовні, а там хтось лаявся, голосно, зі смаком і нецензурною лексикою. Видихнувши як перед стрибком у воду, різко відчинила двері. Голоси одразу ж затихли, і на мене подивилися два здоровені хлопці, які здається збиралися сварку продовжити за допомогою грубої сили, тобто хлопчики захотіли кулаками помахати. Вирішила, що заважати цьому процесу собі дорожче, і тихо кинувши:
-Вітаю. - прошмигнула повз них до сходів.
-Ти знаєш хто це? - пролунав здивований голос, і я прискорилася, просто там було стільки м'язів і москулиної енергетики, що ставало душно.
-Ні. - розгублена відповідь іншого.
Здається хлопчики вирішили на якийсь час укласти перемир'я, тому що за мить я почула дружне:
-Зачекай.
  Ось цього точно робити не збиралася, і піднявши бісове формене плаття, припустила бігцем. Я не боягузка, але тверезо оцінюю свої шанси, протистояти двом шафам точно не зможу, хіба що словесно, що неодмінно призведе до тілесних ушкоджень. Позаду чула важку ходу громил, і легко мчала вниз, геть забувши про втому. Навпаки, відчуваючи неймовірний приплив сил та енергії.
  Наздогнати вони мене не встигли, я стрілою вилетіла з будівлі, на ходу накидаючи на голову капюшон теплого плаща.
-Причепилися як банний лист до причинного місця. - пробурмотіла під ніс, ворон знову мовчав як партизан, мімікруючи під довкілля. Враховуючи веселий похоронний колір форми, це чудово виходило.
-Куди мені йти? — спитала Ара, бо сама ще погано орієнтувалася.
  -Головний корпус, третій поверх. – тихо каркнув він.
  Двір академії помітно спорожнів, мабуть, заняття закінчилися, і всі розбрелися по гуртожитках. Потрібну будівлю я знайшла швидко, бо запам'ятала дорогу з минулого разу, мене знову ніхто не зупинив, черговий із нудьгуючим виглядом вивчав вікно, мабуть там було щось цікавіше ніж  студенти.
  Третій поверх мало відрізнявся від першого, ті ж величезні зали та коридори, в яких я мало не заблукала, і лише дивом знайшла величезний стенд на стіні з переліком курсів та дисциплін.
-Я мушу все це запам'ятати? - запитала розгублено, я як і будь-яка дитина прогресу геть-чисто забула про те, що такі зручні пристрої як смартфон з камерою тут винайдуть не скоро.
-У тебе проблеми з пам'яттю? - хмикнули збоку, поруч зі мною стояв хлопець, блідий, як сама смерть, зате з яскравими червоними губами. Проігнорувавши хама, з розумним виглядом вивчала назви курсів. Наскільки пам'ятаю мені потрібна Некромантія перший курс, нарешті знайшла і розгублено глянула на перелік невідомих мені предметів.
-Ти новенька? - не хотів відставати від мене блідий.
-Слухай, зроби ласку, відчепись. - вирішила що якщо людина, ну або не зовсім людина, не розуміє натяків, потрібно їй прямо вказати на її помилку.
Хлопець підняв руки догори.
-Без проблем, але якщо тобі потрібен розклад, то можеш взяти в бібліотеці, вони видають на вимогу копії, якщо у деяких з пам'яттю погано. - підколов він мене. - Мене до речі Нік звати.
  Вдала що не розчула, і розвернувшись пішла назад, у пошуках бібліотеки.
-Бібліотека в інший бік, останні двері праворуч, не пропустиш. - з сміхом крикнули мені в спину. - Якщо що звертайся.
-Достав. - прошипіла, і гордо повернувшись, пішла у вказаному напрямку.