Глава 9

Архарій
  Я занадто багато часу провів у клітці, світ змінився і не можу сказати що на краще. Який ідіот  допустив світлого до управління темними територіями? Невже всі забули чим подібне загрожує? Який би сильний не був світлий маг, він просто не може відчувати ці зовонні еманації, які вже почали тягнути свої щупальця до Чарита. Витоки гнилі зародилися в мертвому лісі, причому їх усвідомлено хтось пробуджував, хтось точно не пам'ятає чим закінчилося останнє подібне пробудження. Що сам світ у результаті знищив більшу частину темних земель, і чверть світлих, аби зараза не поширилася далі. Багато хто взагалі забув у чому полягала роль великих родів, що вони повинні стояти на захисті, не допустити пробудження, а в результаті я бачу як нащадки носіїв темної крові повзають перед світлим.
  Смердючі міазми встигли дійти і до моєї відокремленої в'язниці, як же вчасно прийшла та відьмочка, і як же добре, що я придушив бажання її вбити. Вона була схожа на іншу, на ту що зрадила, ледве підвівшись зі зім'ятих простирадл. У мене досі звучав у голові її голос, слова прокляття, що злетіли з губ, зрада ближнього кола.
  Так що коли я побачив відьму, першим моїм поривом було згорнути її тонку шию, але вона була моїм шансом вибратися. Я не мав наміру мститися за своє ув'язнення, та що зрадила вже давно мертва, сама ж спробувала своїх ліків з лишком, щойно виконала своє завдання, продажне створіння. Мені потрібно запобігти тому що настане, зупинити того, хто намагається розбудити давно сплячих, не розуміючи що першими вийдуть назовні не вони, а ті хто копошиться на поверхні, голодні тварюки, які вбиватимуть усе на своєму шляху. Та й давно сплячі стародавні навряд чи подякують за пробудження, вони пішли з власної волі, і ледве прокинувшись можуть зробити дуже багато поганого, і їх навряд чи хтось може зупинити.
  Слід привів мене до академії, ця старенька все ще стояла, все ще приймала кожного в кому таїлася спрага до знань, тільки не відьом. Як я дізнався, після мого ув'язнення раніше шановним жрицям довелося несолодко. Міняти щось у цьому плані я не збирався, відьми виявилися надто небезпечними.
  Намагаючись проникнути на територію академії, зрозумів що все не так просто, ледь відчуваючи мою силу, захисний екран ставав монолітом, навідріз відмовляючись пропускати, ледве не розбив голову, думаючи як проникнути всередину.
  Вдача мені посміхнулася обличчям гарної біловолосої дівчини. Тільки розглянувши її ближче, зрозумів що вона дуже рано посивіла, в ній відчувалася порожнеча, яка буває тільки після лихоліття, і крапля моєї крові. Значить це одна із тих, кого рятувала відьма, отже сам світ мені допомагає. Дуже цікава і смілива особа варто визнати, про що говорили її витівки. Спочатку проникла на територію академії, обдуривши при цьому пильних гномів, шкода що у мене так не вийде, і після цього її смішна спроба викопати мерця. Ідея стати її фамільяром прийшла сама собою, тоді старенькій доведеться мене пропустити на законних підставах, нехай навіть стираючи зуби від досади.
  Катя
-Гей, дівко, дівко, вставай.
  Мене хтось сильно трусив за плече, та так що зуби норовили відкусити язика,який присох до неба.
-Вставай, застудишся, зовсім погано буде. - цього разу гучний голос заволав просто у вухо, змусивши скривитися.
-Не кричить, будь ласка. - насилу розліпила опухлі повіки, просто наді мною схилився гном, я ж у свою чергу відпочивала, притулившись до воріт, і коли пильний сторож їх відкрив, звалилася просто йому під ноги.
  Костя, як завжди хитався поруч, ворон з докором дивився на мене з його ключиці, в яку вчепився гострими кігтями. У голові гуло точно в дзвіниці - дзвінко, голосно і без толку.
-Забирай геть цих-гном кивнув на мою веселу компанію, правда щось усередині дряпнуло, чогось не вистачає. - І йди звідси, заважаєш працювати.
  Почувши його слова різко піднялася, через що в яскравий холодний ранок побачила не менш яскраве зоряне небо. Обтрусила дорожній пил і сніг, і зрозумівши марність спроб плюнула на все разом.
-Я нікуди не піду. - тицьнула в невелику сторожку, що примостилася прямо за воротами. - Подивіться у списках, там має бути моє ім'я – Катерина Воронович.
  Підозріло косячись на мене, він поглядом пробігся по списку з витіювато виведеними в ньому іменами.
-Нема такої. - вдоволено сказав гном, а я від подиву навіть забула зробити вдих.
-Кетрін Харон. - каркнув Кар, або так вже й бути Ар.
-Така є. - на цей раз невдоволено пробурчав гном, неохоче пропускаючи нас, та не відводячи при цьому погляду, мабуть чекаючи як мінімум дощу з лави на наші голови тлінні, або інших кар небесних.
  На його розчарування нічого подібного не сталося, лише повітря злегка завібрувало навколо нас, викликаючи здивований ойк у мене, і докірливий погляд у птаха.
-Гей, почекай. - кинув мені в спину гном. - Лопата де?
  Згадала що вона залишилася лежати на цвинтарі, причому не в зовсім цілому стані, і припустила бігом, чуючи лайки, які мчали мені в спину. Відбігши досить далеко, настільки що голос гнома було ледве чути, запитала Ара.
-Чому Кетрін Харон?
  Відповісти він не встиг, зиркнувши очима-бусинками на двері академії.
-Пізніше. -каркнув і відвернувся.
  На вході сьогодні був інший хлопець, який проводжав мене злегка приголомшеним поглядом, не наважуючись щось сказати.
-Що це він на мене так дивиться? - просто ми відійшли вже досить далеко, а він все ще проводив нас поглядом.
-А коли ти себе востаннє в дзеркало бачила? - каркнув ворон, усе ще гніздячись на Кості.
  Питання змусило задуматися, від ванни я б зараз не відмовилася, хоча від тазу з водою та зубної щітки теж.
-Позавчора. - переконано відповіла, намагаючись п'ятірнею пригладити волосся, яке зараз більше схоже на пташине гніздо.
-Ти схожа на анчутку, і це навіть комплімент для тебе, для цієї ж істоти трохи образа.
  Скосила очі на вередливого птаха.
-А коли ти прилетів до академії?
-Вранці, ти вже спала під воротами, поширюючи сивушні пари.
-А поряд ще хтось був?
-Мрець охороняв твій сон, нікого не підпускаючи до тебе.
  От тепер і думай, а чи був чоловік, чи він все ж таки плід моєї уяви. Доторкнулася до губ, згадуючи що вчора накоїла, ворон якось дивно покосився на мою руку.
-А чому ти питаєш?
-Та так.
Відповіла невизначено, зачепившись поглядом за одну з кам'яних фігур, що прикрашали своєрідну “Залу слави”. Цікаво що цей зал був прохідний, і до кабінету ректора можна було пройти тільки через нього. Напевно це було зроблено, аби усі пам'ятали своїх героїв.
  Не вірячи очам своїм, протерла їх про всяк випадок, мало що з перепою здасться. Але ні, кам'яна постать залишалася на місці, звичайно тут він був зі звірячим виразом швидше морди ніж обличчя, але схожість вгадувалась без проблем.
-Ти чого стала? - невдоволено каркнув ворон.
-Мені здається, я його вже бачила. - підійшла ближче, щоб детальніше роздивитися кам'яне обличчя.
  У цей момент сталося щось дивне, ворон стрімко злетів до стелі, і з карканням:
-Дай ближче гляну.
  Спланував прямо на маківку статуї. Ось тільки зробив він це неправильно, про що говорило похитування скульптури.
-Щось мене хитає. - каркнув Ар, і відштовхнувшись, знову полетів до стелі, а скульптура в протилежний від мене бік.
-Падає. - закричала і спробувала зловити злощасний камінь, але в результаті зірвала пару нігтів і гордість, коли плюхнулася на підлогу, також не встоявши на ногах.
  Зал наповнив гуркіт, статуя розлетілася на уламки. Ніколи не могла подумати, що подібне взагалі можливо, що камінь може розбитися як скло, настільки дрібно, що навряд чи збереш.
-Ти що накоїв? — крикнула до ворона, який знову вмостився на плечі у Кості.
-Сама винна. Так уважно розглядала, що мені стало цікаво. Хто ж знав, що вони тут такі нестійкі.
  Мені хотілося обскубти ворона як курку, і кинути в киплячу воду, щоб думав перш ніж зробити. Тому що псування майна швидше за все спишуть на мене. Немов підтверджуючи мої думки, за спиною пролунало холодне.
-Що тут відбувається?