Дія І. У чотирьох стінах. Розділ другий

Надворі, мабуть, хвилин із десять чекав Ігоря Михайлик – найліпший друг і просто сусідський хлопчак. Попри те, що вони були в протилежних класах та мали різні розклади, хлопці кожного дня звикли разом вертатись додому. Навіть тоді, коли кінець занять не зовсім співпадав, але це траплялось нечасто – у випадку проведення виховної години. Сьогодні ж подібного не передбачалось, принаймні Ігор не попереджав на жодній із перерв. Проте Михайлик починав нервуватись, оскільки той незвично довго затримувався.

Раптом парадні двері розчинились навстіж і звідти вигулькнула довготелеса фігура юнака. Його високий зріст та худорлява фігура відразу привернула б увагу кожного, хто стояв внизу, а каштанове, зачесане вперед волосся стало б головною темою для заздрісних жартів чи тужливих зітхань. Але на шкільному подвір’ї, на одній із лавочок, знаходився лише Михайлик. Він сидів – майже лежав, – закинувши голову назад, і миттю обернувся на грюкіт дверей миттю. На його обличчі – натомість – засяяла хитрувата посмішка, бо впізнав у дедалі ближчому силуеті Ігоря. Сам же Михайлик не відрізнявся особливо від друга ростом і статурою, можливо, вдався трішки нижчим та кремезнішим, але, однозначно, мав дурнішу зачіску – вічно розпатлане руде волосся. Тому поява хлопця не підняла всередині ні злості, ні заздрості – тільки радість зустрічі.

– Здоровенькі були. Як пройшов твій день? – привітався Ігор, дійшовши нарешті до приятеля. Його інтонація й притьмарений вираз обличчя насторожили Михайлика.

– Знову дразнив Лідію Михайлівну? – спитав негайно ж хлопець. Водночас він посунувся на лавочці та постукав по звільненому місцю. Ігор прийняв німе запрошення й прошепотів крізь стиснуті зуби ледь чутне «дякую». Видно, йому не сподобалось, як швидко розкусив усе Михайлик.

– На жаль, твої трюки зі мною не діють, –  відповів натомість Ігор, склавши у «серйозній позі» руки на грудях. –  Кожен на потоці знає про сім’ю психологів та вміння зчитувати минуле – і навіть близьке майбутнє – лише з емоцій людини, – відрізав школяр. Він розумів, що бовкнув зайвого та чим це може вилитись упродовж прогулянки, однак вирішив не зважати.

Михайлик же ніяк не знітився, в усякому разі – не розізлився. Його очі здивовано розглядали приятеля, намагаючись зрозуміти несподіваний вибух.

– Ти трішки перебільшуєш, – юнак м’яко усміхнувся, зважуючись на хід. – Я не все можу прочитати: інформація обмежується коренем та наслідками настрою. Зазвичай, це дірява вибірка з особистого життя, розмір якої не перевищує рік-два. Окрім дитячих травм, де зазвичай події з різних періодів. У твоєму ж випадку, –  Михайлик тицьнув поміж очі товариша, – навіть дар не треба, щоб розгадати причину кислого обличчя.

Ігор різко зиркнув: спершу – на палець, потім – на друга. Від гніву в його погляді навіть такий оптиміст, як Михась, затамував подих, але миттю – лице приятеля проясніло. На устах заграла поблажлива посмішка, а в зіницях – полегшене розуміння. Зрештою хлопець не міг довго сердитись, особливо на найліпшого друга. Принаймні, скільки себе пам’ятав, Михась жодного разу не збрехав та не бажав йому нічого злого.

Ігор розслаблено відкинувся на спинку лавку і, заклавши руки за голову, бадьорішим голосом запитав товариша:

– Хіба дійсно все так очевидно?

Юнак зачудовано кліпав очима на сусіда, не розуміючи такої швидкої зміни. Звісно, це не ознака відхилення чи психічної хвороби й подібне вже траплялось під час розмов, однак, знаючи характер приятеля, він готувався довго запевняти.

Коли мовчанка затягнулась, Михайло хутко схаменувся, помахав головою й усміхнувся.

– Здалося, – відказав Ігорю, який дивився на нього запитально, та пояснив: – Просто у вас заняття не може пройти – і без приколів. Тому здогадатись по міміці – після історії Міжмор’я – це як додати два й два. То що цього разу? Розповідай! – поплескав друга по нозі.

Ігор повільно випрямився та глянув на Михайлика, театрально закотивши очі.

– Ти сам прекрасно знаєш! – відказав він. – Посварились буквально на пустому місці!..

– Не бреши, – рвучко перервав тираду приятель. Хлопець розумів, куди хилить Ігор, проте хотів почути іншу версію подій. Водночас його риси крихту відпружились, бо друг наважився-таки говорити. – Це знову щодо твого вступу?

Видно, сказане дійняло юнака – усмішка стрімко перекосилась, а в очах заграв розпач. Одну мить він не знав, що відповісти, та, подумавши, зітхнув і видавив:

– Ага, від тебе нічого не приховаєш, – подивився з теплотою, без жодного докору, на друга й потупився вниз, склавши руки на колінах. –  Розумієш… – почав пояснювати він. –  Якщо дар не проявиться до ініціації, то над дипломатичним майбутнім можна ставити хрест. І жодне розрада на кшталт «ти пізня ягода» не врятує від обділеності, – хлопець зробив паузу, на хвильку завагавшись. – Але я давно змирився, –  продовжив він, – і вирішив поступати туди, де не вимагають магічних здібностей. Найімовірніше, на науковця або чиновника. Тільки… інші продовжують вірити в чудо, хоч час минає й треба робити вибір.

Михайлик стурбовано глянув на товариша. Однак не зміг прочитати аніскільки з його виразу обличчя. І річ не в тім, що Ігор маскував свої емоції. Ні, хлопець не сміявся, не прикидався веселим – а досить реалістично виглядав засмученим. Попри це, Михайлів дар не діяв, як би не старався.

Чомусь подібного не траплялось із жодним близьким. Навіть на батьках часом спрацьовувало, але мимобіжно та всупереч бажанню. Коли ж справа стосувалась Ігоря… усе йшло шкереберть. Від моменту появи дару – Михасику зроду не вдавалось прочитати його емоції. Незважаючи на ситуацію: чи друг знаходився в тривозі, чи переживав відносний спокій, – кожна спроба провалювалась. Пояснити ж феномен не могли ні знамениті батьки-психологи, ні він сам. А доти юнак не планував ділитись таємницею з Ігорем, боячись утратити свою перевагу.