Дія І. У чотирьох стінах. Розділ перший

– 6 лютого 2060 року ввійшло в історію людства як Судний День. О 13 годині 34 хвилині Коаліція західних капіталістів нанесла ядерний удар по столиці неокомуністів – Кракові. Та їхня атака провалилась: ракета вибухнула на висоті 2 кілометрів, а радіоактивний попіл розсіявся в околиці Європи. Тому, що відбулось, науковці й досі не можуть дати логічного пояснення, проте так зване Друге диво на Віслі дозволило мінімізувати летальні наслідки.

Через три хвилини опісля земною кулею пронісся різкий звук, який заставив упасти кожного ниць і закрити долонями вуха. Це не допомагало, і людський слуховий апарат продовжував ловити звук, приписуваний нині семи ангельським трубам (припущення різняться залежно від цивілізації, проте сказане – найвірогідніше).

На тому дивовижі не припинились: водночас із мелодією в центрі семи різних міст – теперішніх столицях – виникли з неба стовпи світла. Усередині кожного простежувались крилаті силуети, чиї руки підносили до уст роги. Невдовзі інструменти зникли, а створіння заговорили: «Сьогодні людство перетнуло межу, зламавши останню – сьому – печатку Апокаліпсису, тому повинне зазнати покарання. Творець же дарує новий шанс: поміж вас було вибрано сім «Чистих тілом і душею», і їхнє завдання – тижня загладити провини живих і наставити – на істинний шлях. Якщо зміни не відбудуться протягом тижня, то Кінець Світу більше не відтермінує милість Божа. Тому хочемо побажати успіху в добрій справі – і не повторювати попередніх помилок». Це послання почув кожен житель Землі.

Наступного дня… Ігорю! – луснула лінійка об стіл – хлопець хутко підвівся. – Ти знову спиш!? – вигукнула нервово вчителька. Розчервоніла від гніву, вона стояла біля парти й пронизувала недобрим поглядом. Злегка посивіле волосся вибилось із бублика та спадало недбалими прядками прямо на окуляри, що надавало жінці хижого вигляду.

Застаний зненацька, юнак спантеличено оглянувся, але однокласники не спішили на допомогу: навпаки, кожен саркастично посміхався, чекаючи наступного видовища. Навіть сусід по парті, відмінник та шкільний улюбленець, відвертався в інший бік і час від часу косився, не стримуючи оскал.

Ігор із легкою недовірою подивився вгору, прямо в розлючене обличчя Лідії Михайлівни. Вона ще з п’ятого класу вела історію Міжмор’я, і хлопець уже змирився з передбачуваністю й сухістю матеріалу. Проте коли програма закінчилась та почалось повторення, між ними ледь не на кожному занятті виникала перепалка. І все через те, що до вступних екзаменів залишалось менше ніж три тижні, а на уроках досі зупинялись на початкових – найбанальніших – темах.

– Скажи, будь ласка, хлопче, ким плануєш стати? Ти єдиний у класі, хто залишився без дару, – спитала набурмосена вчителька, коли її лінійка гуляла в руках.

Хлопець тяжко – майже розчаровано – зітхнув, обпершись долонею об щоку. Подібні питання доводилось чути кожного тижня, – якщо не від Лідії Михайлівни, то від інших викладачів. І виникали моменти, коли він все ще надіявся на нове. Але цього зазвичай не траплялась: чомусь саме відсутність в Ігоря дару найбільш мозолила очі стороннім. Тому при кожній сварці, – а вони відбувались часто через гострий язик хлопця, –  нею дорікали й ображали. Хоч серед дорослих десятки тисяч «обділених», і живуть вони без жодних труднощів. Принаймні в Міжмор’ї, де їхні права не утискають на відміну від інших цивілізацій.

Зі своїми знаннями світських предметів Ігор міг потрапити на будь-яку спеціальність. Дар же при вступі не давав ні бонусів, ні переваг – лише слугував квитком на закриті, так звані престижні спеціальності. Та ними юнак не цікавився: його око давно впало на науку, а саме – основи магічних матерій. Щоправда, про це рішення знало вузьке коло друзів, адже публічно – учителям і батькам – Ігор не наважувався розповідати.

Попри згадані «недоліки», характер хлопця не дозволяв змовчати, поготів – виглядати прилюдно дурнем. Зазвичай, у таких випадках допомагали успадковані кмітливість та відвага. Навіть нині – після коротких розмислів – Ігор вирішив-таки втерти ніс викладачці, тому напряму відрізав:

– Лідіє Михайлівно, ми про Судний День чули з десяток разів як на Вашому предметі, так на інших. Це – за останній місяць. На мою думку, пережовувати те саме не тільки гидко, а й шкідливо.

Від сказаного градус у класі різко підвищився: лінійка зупинилась у повітрі, обличчя вчительки набуло темно-багряної барви. Ще мить – і жінка вибухнула б. Її лють уже вихлюпувала на поверхню у вигляді гримас.

– Але сучасна історія Міжмор’я потрібна ледь не на кожній спеціальності! – не могла стриматись від крику Лідія Михайлівна. Її тон напружив юнака, але він не планував переходити на вищий щабель, розуміючи наслідки. Тому розкаяно посміхнувся, натягнув на очі жалість і розміреним голосом повів:

– Вибачте, якщо розгнівав, – я не хотів. Просто до іспитів залишився тиждень, і чудово було б закінчити до їхнього початку. Це по-перше. А по-друге… – Ігор на мить завагався, та вирішив продовжити: –   Ваш предмет потрібен не на всі спеціальності. Особливо – якщо говоримо про науку. Та ж, зі свого боку, не вимагає наявність дару. Коли не помиляюсь, Ви казали якраз про відсутність останнього. Тож історія Міжмор’я треба не всім. Принаймні для мене. Однак – знову-таки – вибачте, якщо створив незручності, – і драматично повернувся в бік однокласників, злегка поклонившись, – або завадив навчатись решті.

Хлопець дипломатично завершив і подивився прямісінько в очі жінки. Лідія Михайлівна почувалась ні в сих, ні в тих. Вона добре знала Ігоревого батька – посла в Ісламський Халіфат, адже разом навчалась у школі. Та не думала, що поведінка й слова – як молодшого, так старшого – майже не відрізнятимуться. Усвідомлення цього заставило посміхнутись учительку.