Глава 4: Різні світи

Іноді достатньо лише поглянути на людину, щоб зрозуміти, про що вона думає. Але зі Святославом усе було інакше. Маша уважно вдивлялася в його обличчя, намагаючись розгадати думки чоловіка, проте він залишався незворушним. Щойно вони переступили поріг квартири, Святослав здивувався, наскільки тут було тісно. Щоб пройти далі з дівчиною на руках і випадково не зачепити речі на полицях, йому довелося обережно протиснутися вглиб помешкання. 

— Це твоя квартира? — запитав він. 

— Так! — трохи винувато відповіла Маша. — Хоч і маленька, але мати власне житло в Києві може дозволити собі не кожен. 

— Добре. 

Святослав вирішив роззутися, і оскільки руки були зайняті, він просто притиснув носок одного черевика до підлоги, наступив другою ногою на п'яту й вислизнув із нього. Те саме повторив з іншим. Увійшовши до кімнати, він був приємно здивований. Попри скромні розміри квартири, тут панували чистота й затишок, а повітря було свіжим і приємним. Біля вікна стояло акуратно застелене ліжко з невеличкою тумбочкою поруч. Легка шторка, що слугувала ширмою, відділяла спальну частину від вітальні. Навпроти ліжка розмістилася маленька шафа для одягу, а ближче до дверей стояв доволі великий диван. Перед ним — телевізор і журнальний столик, на якому лежали книги з архітектури. Серед них Святослав упізнав іще одну — перший том "Гаррі Поттера" від видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Обережно оминувши столик, він посадив Марію на ліжко, а сам вирушив оглядати квартиру, щось тихо бурмочучи собі під ніс. 

— Машо, я проти того, щоб ти тут залишалася! — долинув його голос чи то з ванної, чи то з кухні. 

— Дякую за турботу, але це мій дім! 

Марія повільно підвелася й, підстрибуючи на здоровій нозі, дісталася тумбочки, на якій лежав її телефон. Увімкнувши екран, вона полегшено видихнула. Пропущених викликів не було. З роботи також ніхто не телефонував, Маша швидко набрала номер керівника. Щойно в слухавці пролунали перші гудки, Святослав повернувся до кімнати. 

— Доброго дня, Василю Васильовичу! Я випадково зламала ногу, але обіцяю, що завтра вже буду на роботі. Так, так, пам'ятаю. О п'ятій ранку. 

Очі Святослава округлилися. 

Завтра на роботу? Та ще й о такій ранній годині?! 

Він швидко підійшов до Маші, перехопив телефон і вже сам звернувся до її керівника: 

— Вибачте, Василю Васильовичу, але Марія трохи помилилася. Уночі вона потрапила в ДТП. Її збила машина, тому з поважної причини вона змушена взяти лікарняний. Навіть за власний рахунок, якщо буде потрібно. 

У відповідь пролунав грубий чоловічий голос: 

— Ти хто такий, шмаркачу?! Якщо завтра о п'ятій ранку не вийде на роботу, нехай більше не приходить! І зарплати за минулий тиждень теж не отримає! 

Після цих слів чоловік нахабно кинув слухавку, а Маша безсило опустилася на ліжко. 

— Ну чому ти мені трапився?.. 

— Ну, якщо ти забула, то це ти вибігла мені під колеса! 

— Ох, а то я не пам'ятаю! 

— Машо… 

— Ще раз дякую за турботу. Двері знаєш де. 

— Машо, але я не можу тебе тут залишити. 

— Чому? — Вона аж скинула на нього погляд. 

— Бо тут немає ліфта, а квартира… — Святослав на мить замовк, добираючи слова. — Вона зараз зовсім не пристосована для людини з травмованою ногою. До того ж лікар сказав, що тобі не можна наступати на неї щонайменше п'ять днів. 

— Святославе, іншого житла я не маю. До мами їхати далеко, та й не хочу. І грошей у мене немає. 

— Сьогодні тобі надійде компенсація за мовчання. 

— Я пам'ятаю! 

— Ну, тоді в тебе будуть гроші. 

— Не в мене! — Маша розвела руками, повернувши долоні догори. — Я дала номер маминої картки. Їй зараз важко, тому всі ваші перекази підуть їй. 

Святослав важко видихнув. 

— Так, вирішено. Ти їдеш до маєтку. 

— Але… 

— Ні, це не обговорюється. 

Він рішуче підійшов до Маші й підхопив її на руки. Від несподіванки дівчина впустила свій старенький телефон. Той упав на підлогу екраном донизу. 

— Святославе! 

Вона вдарила його долонею по щоці, даючи зрозуміти, що не дозволяла брати себе на руки й вимагає негайно поставити її на місце. 

Проте Святослав навіть не зупинився. Переступивши через телефон, він попрямував до виходу. 

— І взагалі, перестань битися!0 

Маша почала викручуватися в його руках так завзято, що Святослав ледь її не впустив. 

— Маріє Левченко, я вже все вирішив, і це не обговорюється! 

Він трохи підкинув дівчину, щоб зручніше перехопити її й міцніше притиснути до себе. Проте вийти з квартири Святослав так і не встиг. На порозі знову з'явилася Тамара Петрівна, яка, вочевидь, не очікувала, що гості так швидко збиратимуться йти. Відчиняючи двері, він випадково збив сусідку з ніг. Підхопити ще й літню жінку він не міг, адже обидві руки були зайняті Машею. 

— І куди це ви зібралися?! — обурилася Тамара Петрівна. 

— Додому, — коротко відповів Святослав. 

— Машо, поясни мені, що це означає! Я негайно зателефоную твоїй матері! 

Маша важко видихнула, але відповісти не встигла, бо слово знову взяв Святослав. 

— Не хвилюйтеся. Я її чоловік, і відтепер Марія житиме в моєму маєтку. 

— Де?! — одночасно вигукнули обидві жінки. 

— Так, Машо, але… 

Він не дав їй договорити. Їхні обличчя опинилися зовсім близько, і Святослав просто нахилився й поцілував її. Цей поцілунок виявився зовсім не таким приємним, як Маші хотілося б. У ту мить вона думала не про його губи, а про наречену — неймовірно високу білявку Оксану, яка чекала на нього вдома. Маша знову вліпила Святославові ляпаса. 

— Тамаро Петрівно, викликайте поліцію! Він збив мене машиною, а тепер хоче викрасти! 

Літня жінка, яка щойно спромоглася підвестися з підлоги, лише махнула на них рукою. 

— Вам би тільки вистави влаштовувати! 

І, не бажаючи більше втручатися, пішла до власної квартири, грюкнувши дверима. Маша сердито примружила очі й подивилася на Святослава. 

— І перестань мене цілувати! 

— А то що? Навчишся нарешті робити це? 

Її щоки миттєво стали багряними. 

— Я вмію цілуватися! 

— Та невже? А я чомусь не помітив. 

Маша обережно торкнулася його щоки й потягнулася до губ, але Святослав несподівано опустив її на підлогу. 

— Машо, ти забула? У мене є наречена. І це не ти. 

Вона обурено штовхнула його в груди, але, втративши рівновагу, ледь не впала на сходах. Святослав миттєво перехопив її за руку, притягнув до себе, а тоді знову підхопив на руки й поцілував. Цього разу поцілунок був зовсім іншим — ніжним і водночас сповненим пристрасті. Їхні губи зустрілися, а язики переплелися в неймовірному танці, від якого Святославові ставало дедалі важче стримувати власні бажання. Він неймовірно хотів цю дівчину. Настільки, що ледве втримався від спокуси повернутися до її квартири, зняти з неї весь одяг і дозволити пристрасті остаточно заволодіти ними. Відірвавшись від губ одне одного, вони навіть не наважувалися зустрітися поглядами. 

— Машо, зачекай. Я взуюся. 

— І візьми запасні ключі. Вони висять на гачку. Ледь промовила Марія. 

Святослав мовчки виконав її прохання. Взувся, забрав ключі, а тоді знову підхопив дівчину на руки й почав спускатися сходами. Проте надворі на них чекав справжній сюрприз. Навколо автомобіля Святослава зібралися чи не всі сусіди. Прийшли навіть мешканці сусідніх будинків. Люди з цікавістю розглядали незвичну машину, перемовлялися між собою, а діти намагалися підійти якомога ближче. Святослав обережно посадив Марію на пасажирське сидіння й уже збирався зачинити дверцята, коли до них наблизилася компанія хлопців із пляшками пива в руках. 

— О, Машко! Невже ти почала заробляти ротом і… 

Хлопець не встиг договорити. Один точний удар під ребра змусив його зігнутися навпіл і зайтися кашлем. 

— Добирай слова, — холодно промовив Святослав. 

Він розвернувся й попрямував до автомобіля. Сівши за кермо, завів двигун, але тієї ж миті почув, як щось глухо вдарилося об машину. Маша затулила рота долонями. Вона одразу здогадалася, що її колишній хлопець Петя, найімовірніше, жбурнув пляшку в автомобіль Святослава. 

Проте самого Святослава це, схоже, анітрохи не схвилювало, він лише коротко посигналив, привертаючи увагу дітей і дорослих, які стояли перед машиною. Дочекавшись, поки люди відійдуть убік, спокійно рушив уперед. 

— Свято… 

— Машо, просто помовчи, бо я маю шалене бажання зупинити машину, повернутися нагору й таки зняти з тебе трусики. 

Маша так голосно ковтнула, що це було чути навіть у салоні автомобіля. 

— І можеш називати мене Славою, — додав він. 

Вона мовчки кивнула, а Святослав потягнувся до радіо. Щойно він натиснув кнопку, салон наповнила неймовірна мелодія. 

"Ти чекала на небі знак…" 

Маша завмерла, прислухаючись до пісні, у якій співалося про любов, її смак і червоний мак, і вони обоє мовчали. Маша дивилася на дорогу крізь лобове скло, а її щокою повільно скотилася зрадницька сльоза. Вона їхала до будинку чоловіка, якого відчайдушно хотіла бачити поруч із собою. Хотіла його ніжності, дотиків, поцілунків і тієї близькості, від якої завмирало серце. Але в його домі вже була інша жінка. Наречена, яка мала право називати Святослава своїм чоловіком, спати в його ліжку й будувати з ним спільне майбутнє. 

А Святослав тим часом віз дівчину, про яку, здавалося, мріяв усе життя. Її ніжне обличчя, милі веснянки, що підкреслювали світло-карі очі, і волосся кольору полум'я зачаровували його настільки, що він ледве міг думати про щось інше. Уперше в житті він віз до свого маєтку дівчину, яку хотів до болю в паху, до нестерпного бажання притиснути до себе й більше не відпускати. І водночас розумів, що не має права навіть цілувати її. Адже вдома чекала жінка, з якою він провів сім років свого життя. Жінка, яка якимось чином зуміла отримати від нього пропозицію руки й серця. 

Під'їхавши до маєтку, Святослав помітив, що його помічник Павло також щойно прибув. 

— Зачекай, будь ласка. Я зараз повернуся. 

Він вийшов з автомобіля й підійшов до чоловіка. Вони почали щось обговорювати, причому Павло активно жестикулював, очевидно, намагаючись пояснити ситуацію. За кілька хвилин Святослав попрямував до маєтку, а до Маші підійшов Павло.
Відчинивши пасажирські дверцята, він ввічливо представився: 

— Добрий день. Мене звати Павло. Святослав Миколайович попросив віднести вас до вашої кімнати. 

— Добре. А куди він пішов? — несподівано навіть для себе запитала Маша. 

— Оксана Петрівна вирушила з подругами до Парижа й навіть не попередила нареченого. Він пішов їй зателефонувати. 

— А-а-а, — протягнула Марія. — А він ще щось сказав? 

— Так. 

— І що? Зацікавлено запитати вона. 

— Щоб я не говорив Оксані Петрівні, що ви перебуваєте в маєтку. І поки що не купував їй квиток назад. 

Маша навіть не встигла поставити наступне запитання, як Павло обережно підхопив її на руки й поніс до маєтку свого господаря. 

Павло заніс Марію до тієї самої кімнати, у якій вона вже була раніше, й обережно опустив її на ліжко. 

— Маріє, вам щось потрібно? — запитав він. 

— Так. Я хочу сховатися від цього чоловіка. 

— Ой, вибачте, але це навряд чи вдасться. Він звик отримувати все, чого забажає. І якщо ви вже тут… — Павло не договорив, лише ледь усміхнувся. — Просто отримуйте задоволення. 

— Що?! — обурилася Маша. — У нього є наречена! 

— Я ж не кажу, що ви його іграшка. Просто ви перша жінка, через яку він пропустив роботу й узяв аж два дні вихідних. І це я вже мовчу про салон автомобіля. 

— А до чого тут салон? 

— Якось Оксана Петрівна залила його вином. Відтоді вона вже кілька років не має власного автомобіля. 

Маша здивовано подивилася на Павла. 

— А ваш котик… додав Павло. 

— Це не мій котик! 

— Хм… Ще не ваш, — загадково промовив чоловік. 

— Що ви маєте на увазі? 

— Просто спробуйте йому довіритися. Він хороша людина. 

— Дякую, Павле. 

Коли помічник залишив кімнату, Маша подумки пирхнула. 

"Хороша людина не збиває інших машиною, а потім не везе до будинку, де вже є наречена." 

Вона обережно підстрибала до ліжка, плюхнулася на нього й тихо застогнала. 

— Що ж зі мною не так? І чому очі цього негідника такі вродливі?.. 

Можливо, Маша так і лежала б на ліжку, якби у двері не постукали, вона подумала, що це Святослав, тому навіть трохи підвелася й промовила: 

— Заходь! 

Проте на порозі з'явився Павло. 

— Я вам дещо приніс. 

Він увійшов до кімнати й простягнув їй пакунок. 

— Це вам. 

— Що це? — запитала Марія. 

— Від Святослава Миколайовича. 

Маша лише посміхнулася. 

— А ось іще дещо, — додав Павло й показав новенькі, гарненькі милиці, які досі тримав за спиною. — Їх передали для вас із клініки. 

Залишивши все на ліжку, чоловік вийшов із кімнати, а Марія одразу зазирнула до пакунка. Усередині лежали ліки та інструкція, у якій було докладно розписано, що й коли приймати. Маша швидко пробіглася очима по списку й помітила, що разом із препаратами для лікування ноги там були ще й протизаплідні таблетки. Вона взяла упаковку й уважно прочитала інструкцію, ніби сподіваючись, що ці пігулки теж якимось чином допомагають лікувати травмовану ногу. Проте ні. У рекомендаціях було зазначено, що приймати їх потрібно за п'ятнадцять хвилин до кожного статевого акту. 

— Ну це вже перебір! Привезти мене сюди, а потім ще й дати ці… 

Маша так міцно стиснула упаковку, що картон деформувався. 

Вона навіть не стала дивитися, що ще лежить у пакунку. Натомість узяла милиці, які, на диво, виявилися досить зручними, й попрямувала вниз. Коли Марія дісталася сходів, то побачила того самого негідника. Святослав стояв унизу й розмовляв телефоном. Маша жбурнула в нього упаковку з таблетками. 

— Яке ти маєш право підсовувати мені таке?! 

Святослав здивовано підняв упаковку з підлоги, прочитав назву препарату й повторив її в слухавку. 

— Оксано, що це за ліки?.. 

У відповідь жінка щось сказала, і його брови здивовано поповзли вгору. 

— Зрозуміло, дякую. І наступного разу попереджай, коли збираєшся в подорож. Так, я вже сказав Петрові, щоб він узяв квиток на завтра. І їй також. 

Святослав підвів погляд до сходів, але Маші там уже не було. Вона встигла підійти до нього й сердито вдарила милицею по нозі. 

— Ти взагалі нормальна людина?! Я не буду з тобою… — Вона на мить замовкла, а тоді випалила: — Спати! У тебе є Оксана! 

— А якби її не було? — цілком серйозно запитав він. 

— Навіть якби ти залишився останнім чоловіком на Землі! 

— О-о-о, то ти любиш гратися сама? 

Маша знову вдарила його милицею по нозі. 

— Перестань! Це не смішно! 

— Добре, добре! — Святослав відступив на крок. — Ці таблетки тобі виписав лікар про всяк випадок. Можеш перевірити призначення. Вагітність зараз була б небажаною, оскільки деякі з препаратів, які тобі призначили, можуть зашкодити плоду. 

— Славо, я не вагітна! 

— Знаю. Ми ж разом були в лікарні. 

Він уважно подивився на дівчину, а тоді раптом запитав: 

— До речі, як тобі мій подарунок? 

— Не дуже! — Маша вказала на упаковку. — Залиш ці таблетки своїй Оксані! 

— Дякую, але їй вони не потрібні. 

Маша миттєво зблідла. 

— Вибач… Я не знала, що вона вагітна. 

Очі Святослава округлилися, наче в сови. 

— Як вагітна?! Цього не може бути!
Він негайно набрав номер і притулив телефон до вуха. 

— Ти вагітна? — запитав, щойно почув голос Оксани. 

Вислухавши відповідь, Святослав полегшено видихнув. 

— Ага, зрозуміло. Добре, відпочивай. 

Завершивши розмову, він повернувся до Маші. 

— Машо, ти неймовірна дівчина! 

— Чому це? 

— Не знаю, як тобі вдається, але тільки ти можеш викликати в мене стільки різних емоцій за такий короткий час. 

— Та будь ласка! 

Святослав усміхнувся. 

— Ти так і не сказала, як тобі мій подарунок. 

— Поганий! Бо ці ліки я… 

— Та перестань ти вже про них! — Він кинув упаковку на стіл. — Я взагалі-то подарував тобі телефон! 

— Який телефон?! 

— Невже Павло ще не встиг?.. — Святослав замислено почухав лоб. 

— Він заходив, — відповіла Маша. — Просто я не заглядала далі в пакунок. Знайшла ліки й одразу пішла до тебе. 

— Ну, тепер зрозуміло. Сідай біля каміна, а я принесу пакунок. Скоро нам подадуть їжу. 

Щойно Маша почула про їжу, її живіт голосно забурчав, підтверджуючи, що після ранкової вівсянки в ньому не було навіть води, вона дійшла до каміна й опустилася просто на підлогу, влаштувавшись перед великим склом, за яким танцювало полум’я. У дитинстві любила спати на теплій лежанці біля печі й годинами слухати, як потріскують дрова. Їй подобався той особливий запах, який наповнював будинок, коли піч розтоплювали, і затишне тепло, що повільно розходилося кімнатою, але тут, у сучасному маєтку, усе було інакше. Не відчувалося знайомого запаху печі, не чулося потріскування дров, зате за величезним склом можна було спостерігати, як язики полум’я переплітаються між собою, ніби виконуючи власний, нікому не відомий танець. 

Коли Святослав повернувся, він побачив Машу на підлозі перед каміном. Не промовивши жодного слова, опустився поруч, поклав біля неї пакунок із подарунком і теж перевів погляд на вогонь. Якийсь час вони просто сиділи поряд, мовчки спостерігаючи за полум’ям. 

— Коли я був маленьким, мої батьки завжди грали зі мною біля каміна в одну неймовірну гру. Я обожнював вечори, проведені з родиною. 

— Що? — перепитала Маша. 

Вона настільки поринула у власні спогади, що навіть не помітила, коли Святослав сів поруч. 

— Нічого, — відповів він і вже збирався підвестися, коли її тепла долоня перехопила його руку. 

— Вибач, я не слухала, про що ти говорив. Але зараз я вся увага. 

Святослав ніжно усміхнувся й заправив пасмо її рудого волосся за вухо. 

— У тебе неймовірні очі. 

— Ти говорив не про це. 

— Ні, не про це. Але коли я дивлюся в них, мене переповнює бажання тебе… 

— Не треба, Славо. Я не хочу ставати між тобою та твоєю нареченою. 

Він закотив очі, але сперечатися не став. 

— Давай краще розгорнемо твій подарунок. Якщо виникнуть запитання, я тобі допоможу. 

Тепер уже Маша подивилася на нього як на божевільного. 

— Ну добре. 

Вона взяла пакунок і зазирнула всередину, але, щойно побачивши, що там лежить, обережно поклала річ назад. 

— Святославе, я… 

— А було так приємно, коли ти щойно назвала мене Славою, — перебив він її. 

— У-у-у, так, але я все одно не можу прийняти цей подарунок. 

— Машо, твій телефон розбив я. Тож вважай це компенсацією збитків. 

— Але мій був старенький і зовсім недорогий. 

— Так, а я думав, що то вінтаж, — незворушно відповів Святослав. — Тому Павло заїхав по новий. Якщо тобі не подобається колір, можемо поїхати й поміняти. 

— Ні, не треба. Мені справді подобається… Просто він страшенно дорогий. 

— Страшенно дорогим був салон автомобіля, який твій котик використав замість туалету. А це просто телефон. 

Маша все ж дістала подарунок із пакунка й недовірливо подивилася на нього. 

— Це ж вісімнадцятий айфон! 

— Так! — задоволено підтвердив Святослав. 

— Славо… 

— Давай, вмикай. Він уже має працювати. Павло забрав твій старенький телефон, і в магазині перенесли всі дані. Залишилося лише налаштувати захист — і все буде готово. 

Маша ввімкнула телефон, і перше, що побачила, була заставка. На екрані красувалася неймовірна фотографія, де вона, ще зовсім маленька, стояла поруч зі своїми батьками. 

— Але як?.. — розгублено прошепотіла вона. 

— А ось цього я вже не знаю. Краще запитай у Павла. 

Швидко налаштувавши телефон під себе, Маша вже хотіла зателефонувати мамі, але саме тієї миті до вітальні зайшла жінка й повідомила, що вечерю подано. Її зрадницький живіт одразу голосно забурчав. Святославові ледь помітно смикнувся кутик губ, ніби він був надзвичайно задоволений почутим. 

— Іди до їдальні, а я принесу тобі ліки й незабаром приєднаюся. 

— Добре. 

Маша спробувала підвестися, але зробити це з підлоги виявилося не так просто, особливо з травмованою ногою, а Святослав тим часом уже встиг відійти на кілька кроків. 

— Славо, — покликала вона. 

Він обернувся й одразу все зрозумів, повернувшись, допоміг Маші підвестися, переконався, що вона міцно тримає милиці, і лише тоді вирушив у своїх справах. А Марія разом із кухаркою попрямувала до їдальні. Коли вони залишилися вдвох, Маша зізналася: 

— Я так хочу їсти, що могла б з'їсти цілого слона! 

Жінка усміхнулася й, відчиняючи перед нею двері, відповіла: 

— Слона не маю, але думаю, що ці страви вам теж підійдуть. 

— До речі, мене звати Марія, — заговорила дівчина, коли вони зайшли до їдальні. 

— Я знаю, сонечко. Через тебе вже весь маєток на вухах! 

Маша здивувалася, але нічого не відповіла. 

— А от як звати вас, я не знаю.
Кухарка тепло усміхнулася. 

— Ой, вибач, зовсім забула представитися! Оксанка за сім років жодного разу зі мною навіть не заговорила. Здається, вона знає тільки ім'я грошей. А мене звати Людмила Сергіївна, але можеш називати просто Любою. 

— Ой, мені страшенно приємно! — щиро промовила Марія й зручно вмостилася за столом. 

Святослав прийшов трохи згодом, і весь цей час Маші довелося сидіти й ковтати слину, адже починати їсти без господаря будинку вона вважала неввічливим. 

— Машо, ти чому не їси? — здивувався він, побачивши, що вона навіть не торкнулася страв. 

— Тебе чекала. 

Щойно Святослав сів, Маша швиденько взяла канапку й відкусила чималий шматочок. Від задоволення вона навіть тихенько замугикала. 

— Дякую, що возитеся зі мною. І такої смачної їжі я ще ніколи в житті не куштувала! 

— Ну, тоді смачного, — усміхнувся Святослав і поклав на стіл ліки. — Ось це приймеш одразу після їжі. В інструкції зазначено, що вони можуть викликати сонливість, тому потім відразу в ліжко відпочивати. 

— Разом? — несподівано запитала Марія. 

Святослав аж поперхнувся водою, яку саме пив перед їжею. 

— Ну, якщо ти пропонуєш…
Маша миттєво затулила обличчя долонями. 

— Я не це мала на увазі! 

— А що тоді? 

Вона трохи розсунула пальці й обережно поглянула на нього. 

— Просто у вітальні я бачила величезний телевізор. Думала, може, ми подивимося щось разом. 

Святослав поставив склянку на стіл.
Гарна пропозиція. Ще трохи часу поруч із тобою, — подумав він, але вголос сказав зовсім інше: 

— Добре. Сьогодні ти головна, тож я підтримую твій вибір. 

Після смачної вечері, із приємною ситістю в животі, вони вирушили до вітальні. Святослав приніс кілька великих м'яких подушок і теплі ковдри, допоміг Марії зручно влаштуватися, закутав її, а тоді сів поруч. Уперше за довгий час він увімкнув телевізор не для перегляду новин чи ділових передач, а просто заради відпочинку. 

— То що будемо дивитися? 

— А давай серіал "Теорія великого вибуху"! 

— Ух, ти таке дивишся? — здивувався Святослав. 

— Ну, якщо не хочеш, тоді можемо ввімкнути щось інше. 

Він усміхнувся. 

— Та ні, я теж обожнюю цей серіал! І той, де Шелдон ще маленький. 

— "Юний Шелдон"? 

— Саме він! 

Проте ліки вже почали діяти, і Машу дедалі сильніше хилило на сон. Ще на початку першої серії вона зручно вмостилася серед подушок і тихенько засопіла. А Святослав залишився сидіти поруч, дивлячись серіал. Уперше за довгий час він дозволив собі просто відпочивати, не думаючи про роботу, зустрічі, контракти чи нескінченні справи. У якийсь момент Маша уві сні випростала ногу й випадково торкнулася його. Святослав миттєво напружився, відчувши, як від цього невинного дотику по тілу розлилося знайоме бажання. Він перевів погляд на дівчину, яка мирно спала поруч, і тихо промовив: