2

Але цьогоріч він не дочекався її. Він довго сидів під вікном з келихом ожинового вина та дивися у бік міської брами – за нею починалось полинове поле, а далі – зарості шипшини. Потім – ліс на пагорбах, чиї скелясті відроги зривались у річку і височіли в туманах, немов охоронці таємничого світу. Світу на Тій Стороні. Про цей світ не прийнято було згадувати, а дехто навіть не вірив, що він справді існує і туди ведуть мертві стежки. Про людей, що опинялись там, казали, що вони божевільні або пройдисвіти, але Морган, який вже декілька років зустрічав звідти Ровену, дуже добре знав, що шлях існує.

Тільки не кожен може його знайти.

Ніч, яка могла відчинити той світ для живої людини, ось-ось скінчалась, треба було поспішати. Чоловік підхопився, узяв з собою тільки кинджал та воду, кулон з рубіном, який цього року хотів подарувати дружині, і зник в пітьмі, що укривала місто жаскою оксамитовою ковдрою. Він завжди готував для Ровени подарунки. Вона любила камінчики та прикраси.

Він шукав її обличчя у дощу, у тумані, у темному зірковому небі, і здавалось – той діамантовий блиск то її прекрасні очі. Осінь кружляла кленовим листям, прохолодним вітром торкалась його волосся – і здавалось, то руки його коханої, яка забула про нього цієї млосної ночі. Це свято, коли шанують духів лісу та радіють доброму врожаю, було останнім шансом побачити його руду лисичку. Морган все віддав би тільки за одну-єдину мить. Він цілий рік чекав цієї осені, і тепер, коли Ровена не прийшла, злякався.

А раптом усі наступні осінні ночі будуть такими ж крижаними, як ця? Раптом вони будуть такими ж самотніми? Немов двері склепу відчинились перед ним, немов холодне каміння готове поховати його в своїй темряві.

В тумані він не одразу помітив чоловіка в плащі та з пляшкою в руках. Вони зіткнулись на вузький вуличці біля собору, і зелені очі незнайомця блиснули, немов скляні.

— Гей, чоловіче, чого блукаєш в такий час? – незадоволено скрививсь бородач та хильнув зі своєї пляшки. – Чи то не знаєш, кого можна зустріти в тумані?

— Та хоч би самого чорта, — у розпачі кинув Морган, — лише б він мені путь вказав!

Брови випадкового стрічного стали немов дуги, і він ледь не подавився своїм питвом.

— А добре, коли так, — потер руки, сховавши пляшку. – Може, не треба чорта кликати? А я допоможу?

— А ти хто будеш? – огледів поуважніше дивака Морган. Одежа його дивного зеленого відтінку була немов з трави та плющу сплетена, а на плащ причепилося жовте осіннє листя та помаранчеві чорнобривці. Брови та борода теж здавались трав’янистими, і між пасмами були вплетені колоски.

Ляклива здогадка промайнула в голові Моргана, але він і вигляду не подав, що зрозумів, кого зустрів в осінньому тумані цієї чарівної ночі. Легкий солодкий запах яблук та меду, вересового вина та скошеного жита… Дух цього свята. Той, кого кличуть Зеленою людиною… Хто може відвести на Ту Сторону.

— Здогадавсь, — посміхнувся у зелену бороду той.

— Здогадавсь, — луною відгукнувся Морган.

— Аби щось отримати, треба щось віддати, це правило, — загадково сказав дідуган. – Я буду чекати тебе у лісі, біля трьох ялин, що ростуть з одного коріння. Це одразу біля затоки, де є камінь у вигляді птаха!

І зник. Тільки поривчастий вітер кидав по бруківці вогняні пелюстки чорнобривців та сухе ламке листя.