Глава 14

Глава 14

Вранці прокидаюся з бойовим настроєм. Я повинна отримати цю роботу. Обираю класичний одяг, що підійде для офісу. Виходжу з дому та прямую до зупинки. Ще трохи моросить дощик та я радію йому. Погода тепер не впливає на мій настрій. Та й тумани і дощі – притаманні моїй місцевості. Тому тримаю вище ніс і йду упевнено підкорювати нові вершини для себе.

Я хочу колись знову поїхати на відпочинок в ті місця. Мені дуже сподобалась та атмосфера. І хотілося б у той будиночок. А на це потрібні кошти. З такими думками я переступаю поріг будівлі, куди мене запросили на співбесіду.

Через півгодини виходжу усміхнена і задоволена з кабінету. Мене проводять вузьким коридором та показують моє робоче місце. Це малесенька кімнатка без вікон та дверей, голі стіни, старий стіл та скрипучий стілець. На стелі висить кабель з патроном, а там лампочка. На столі два телефони, купа блокнотів та якихось паперів. Мені показують, що я маю зробити і я приступаю до роботи.

Так, це не те, що я собі уявляла та чого хотіла. В об’яві був трохи інший опис. Та дякую, Боже, і за це. Тим паче, що тут кожен тиждень виплачують заробітну плату. Мені якраз вистачить, якщо я візьму ті кошти, що мені поклав у речі блондинчик.

Ввечері повертаюся додому, варю щось на вечерю, приймаю гарячу ванну та лягаю в ліжко. Вранці прокидаюся з посмішкою на обличчі та сльозами на очах. Мені наснився Саша, його обійми. Серце калатає. Завдяки цим відчуттям – я ожила. Тільки розуміння того, що більше ми не зустрінемося, вносить в мою душу тугу. Але я запевняю себе, що я зробила правильно і так буде краще для мене.

Проходить майже тиждень, як я працюю. Мені не те, щоб подобається та поки іншого варіанту немає. У нас все та ж мряка. Волога висить у повітрі. А мій гірський настрій потроху зникає. Я знову не люблю дощ, я засинаю на мокрій подушці. І вбиваю себе думками, а, може, блондин мені писав...