Глава 6

Глава 6

Топчуся на місці, нервово заламую руки.

— Ти що у нас трохи боягузка? – блондин, посміюючись з мене, тицяє в бік пальцем.

— Ага, трохи є, – посміхаюся губами, а очі хаотично бігають.

— Сядемо разом. Можеш міцно за мене триматись.

Киваю головою та підходжу ближче до місця посадки.

Хватаємось за руки з Сашою та застрибаємо на сидіння.

— Юху, це такий кайф! – верещу у весь голос.

— Ти мені зараз лікоть зламаєш, можеш вже трохи відпустити, – сміється наді мною.

— Вибач, – червонію я та відпускаю його.

— Та я ж тільки за, але давай триматися за руки.

Простягає свою розкриту долоню до мене. Не вагаючись вкладаю в неї свою руку. Хлопець міцно переплітає наші пальці та дивиться мені прямо в очі.

– Запам’ятовуй цей момент. Найперші відчуття залишаються завжди найяскравішими. Вдихни це морозне повітря на повні легені.

Притискає мене ближче до себе. Я радію, немов дитина цій красі. Сидимо дуже і дуже близько один до одного, я починаю тремтіти.

— Ти змерзла. Йди до мене ближче.

Розкриває свої обійми, однією рукою притискає до себе, іншою міцно тримає за долоню.

Обертаємося назад, бо його друзі позаду нас починають свистіти та улюлюкати.

— Не звертай уваги. Іноді поводять себе, немов у школі.

Сміємося з них разом.

Мій супутник показує на високу гору, що майорить на горизонті. Вершини не видно, вона прихована у густому тумані.

— Завтра покоримо ту вершину. Зробимо для тебе ще один приємний момент на згадку.

— Так це ти завтра іменинник і все буде для тебе.

Далі їдемо мовчки, міцно тримаючись одне за одного. Це така краса, що мені перехоплює дух. Мої нові знайомі однозначно мали рацію, що тут варто проїхатись, щоб насолодитися величчю природи.