Глава 5

Глава 5

Виходжу у велику гостьову кімнату, що на першому поверсі. Там стоїть великий диван трансформер, навпроти висить телевізор на стіні. А під ним камін. Не муляж, а справжній камін з вогнищем в середині. Компанія моїх нових знайомих збирається десь на прогулянку, а потім піти в кафе щось перекусити. З жалем їм відмовляю, бо з раннього ранку ще і крихти не тримала в роті. Йду, в першу чергу подивитися, де і які ціни. Відходжу не так далеко від будиночку, коли чую своє ім’я. Обертаюся назад. А там усі мої сусіди поспішають до мене.

— Ми вирішили змінити наші плани. Поведемо тебе на екскурсію по всім бюджетним місцям, – мене дівчата беруть з обох сторін попід руки.

Усі шестеро веселимся усю дорогу. Заходимо в кафе, я придивляюся до цін. Нормально, жити можна.

Розсідаємося на диванчиках, усі сідають парочками. Ми з Сашою навпроти одне одного.

— Рекомендую тобі спробувати це, – перехиляється через стіл і тицяє пальцем у фото в меню.

Назва така незвичайна, але спробувати, думаю, варто. Тим паче, якщо рекомендують.

Замовляємо їжу, хлопці пропонують ще взяти по келиху чогось смачного, за знайомство.

Ведемо легку бесіду, мені комфортно. Я  не відчуваю себе тут чужою. Чесно кажучи, переживала, що буду, як одинокий привид, скитатися горами та лісами.

— Звідки ти? – питає Маша.

Називаю своє маленьке містечко.

— Шкода, що так далеко від нас. Могли б дружити, – з жалем у голосі вона відповідає мені.

Сидимо ще деякий час. А потім вирішуємо йти десь погуляти. Так як вони тут уже третій день, то знають що, де і як.

— Віка, ти мусиш просто побачити усю цю красу з висоти пташиного польоту, – говорить до мене Саша, йдучи спиною уперед та розводячи руки у різні сторони.

— Так, ходімо усі на підйомник, – махає рукою ще одна моя нова знайома.

Ми звертаємо у бік та йдемо займати чергу, щоб піднятися у височінь.