4. Незнайомий лад

Потяг сіпнувся і завмер. Дахар прокинувся від того, що вдарився головою об вікно.

— Приїхали, — повідомив хтось у проході.

Цього разу справді приїхали. За вікном тягнувся мокрий перон, за ним — огорожа, кілька довгих цегляних будівель і водонапірна вежа. Між дахами стелився дим. Звідкись долинав рівний металевий стукіт. Дахар підхопив наплічну сумку і став у чергу до виходу. Після теплого вагона повітря здалося особливо холодним. Він спустився на перон, поправив комір і озирнувся. Біля воріт стояв чоловік у мундирі з розгорнутим списком.

— На навчання — сюди! Документи приготуйте одразу. Не на дні сумки, не в пакунку з харчами, а в руках!

Дахар поліз у кишеню. Картка була на місці. Він розгорнув її, ще раз глянув на допис унизу. «Рекомендується до роботи з РМК». За час дороги напис нікуди не подівся. А шкода.

— Ти теж уперше? — спитав хлопець поруч. Коротко стрижений, з відстовбурченими вухами. Одну лямку його рюкзака заміняла мотузка.

— Та ні, щороку приїжджаю. Подобається тут.

Хлопець глянув на нього, а тоді пирснув. Черга посунулася. За огорожею двоє людей штовхали невеликий візок із відкритим металевим корпусом. Усередині щось коротко спалахнуло синім. Один із чоловіків вилаявся, другий засміявся і поліз рукою під кришку. Дахар затримав погляд. Цікаво, що воно… «Так. Навіть не починай».

— Наступний! Він підійшов і простягнув картку.

— Вайолок Дахар, — прочитав чоловік. Звірив зі списком, перевернув папірець. — До другого столу. Он під навісом.

— А це куди розподіляють?

— Там скажуть.

— Просто мені в потязі…

— Наступний!

Дахар забрав картку і відійшов. Під навісом уже чекало кільканадцять новобранців. Один сидів просто на дорожній сумці й доїдав яблуко. З боку візка знову почулася лайка. Дахар мимоволі озирнувся. За кілька хвилин з’явилася жінка в темно-зеленому кітелі з підкоченими рукавами. Голос був такий, що яблука перестали жувати навіть у хвості.

— До другого столу — ті, у кого на картці є помітки. Без питань, питання потім.

Дахар рефлекторно сховав картку глибше в кишеню.

— А якщо помітка одна? — кинув хтось позаду.

— Тоді стаєте в кінець цієї ж черги, — відказала жінка тоном, що нагадав Дахару пару «чудових» тренувань у Мольфара.

Хлопець із мотузкою на рюкзаку глянув на нього, мовляв: «Ну от і куди ми вляпались?» Дахар лише знизав плечима. Коли дійшла його черга, жінка вже сиділа за столом. Перед нею лежав розгорнутий журнал із прізвищами та помітками. Один погляд на нього викликав у Дахара відчуття якогось давнього жаху. «Мабуть, якийсь магічний фоліант». Поруч лежало кілька стосів паперів, притиснутих чим довелося. З краю навісу капало просто в порожню бляшанку.

— Картку.

Дахар простягнув папірець. Жінка знайшла його прізвище в журналі, зробила позначку й потягнулася по наступний аркуш.

— Тут мені написали…

— Бачу.

— Я взагалі-то магії навчався.

— Добре.

Вона продовжувала писати. Дахар трохи зачекав.

— І хотів би далі навчатися. На бойового мага.

Жінка підняла очі.

— То скажеш на перевірці.

— А РМК?

— «Рекомендується», — прочитала вона з картки. — Розподіл буде після перевірки.

Дахара трохи відпустило. Треба було з цього й починати, а не лякати людей незрозумілими літерами.

— Малий зал у третьому корпусі. Он та група теж туди йде, — жінка повернула йому картку. — Речі поки тримай при собі.

Він відійшов убік і сховав папірець у кишеню. Хлопець із мотузкою замість лямки вже закінчив біля сусіднього краю столу й тепер намагався закинути рюкзак на плече.

— Тебе куди?

— У третій корпус.

— І мене. Пішли, поки без нас не втекли.

Вони наздогнали групу біля повороту. Під ногами чавкала розмокла земля. Уздовж доріжки лежали дошки, але хтось попереду наступив на край однієї й обдав решту брудною водою.

— Дивись під ноги!

— Та я дивився!

Дахар обійшов підступну дошку збоку.

— Я Остап, до речі, — сказав хлопець.

— Дахар.

— Чув. Ти там за всіх домовлявся чи тільки за себе?

— Мг. Там навіть за себе поки не дуже виходить.

Остап усміхнувся й підтягнув мотузку. За довгим цегляним корпусом почувся різкий хлопок. Дахар повернув голову. На втоптаному майданчику стояли дві шеренги людей. Між ними раз у раз спалахували напівпрозорі щити. В один із них ударив білий згусток і розсипався іскрами. Хлопець, який тримав щит, відступив на крок, але встояв.

— Не відхиляйся! — крикнув інструктор. — Ноги постав нормально. Ще раз!

Дахар сповільнив ходу. Наступний удар вийшов слабшим, хлопець майже не здригнувся. Збоку хтось щось підказував, інструктор перебив і сам підійшов до хлопця.

— Ти йдеш? — озвався Остап.

Група вже звертала до входу.

— Йду.

Дахар поспішив за ними. От би після перевірки потрапити сюди. Навіть якщо доведеться так само стояти посеред багнюки й слухати, що він неправильно поставив ноги. У корпусі пахло мокрим одягом і нагрітим деревом. Уздовж стіни стояли лави, майже всі зайняті. Біля дверей чоловік у мундирі збирав картки.

— Сідайте, чекайте виклику.

Остап опустив рюкзак між колінами й одразу взявся розв’язувати мотузку. Дахар сів поруч. Чекати довелося недовго.

— Вайолок!

Він підвівся, підхопив сумку й зайшов. За столом сидів той самий чоловік із потяга. Темний мундир, браслет із кристалом на зап’ясті. Тільки тепер перед ним лежала ціла купа таких самих карток.

— Знову ви, — сказав Дахар.

Чоловік ковзнув поглядом по списку.

— Амбіції ті самі?

— Стати магом, — випалив Дахар, не встигаючи придумати щось обережніше.

Чоловік хмикнув.

— Сідай.

Дахар поставив сумку біля стільця.

— Ви ж мені рекомендацію написали, навіть не перевіривши як слід.

Чоловік відклав картку.

— Рекомендація — це не кайдани. Перевіримо, що вмієш. Сьогодні — базовий тест. Завтра поговоримо про напрямок.