13. Знову гості

ЯРОСЛАВ

Тільки-но я встигаю повечеряти й трохи розслабитися за чашкою міцного чаю, сподіваючись, що божевілля цього дня нарешті вичерпалося, як мій спокій знову тріщить по швах.

У дверях їдальні знову з’являється охоронець. Обличчя в нього ще більш напружене, ніж першого разу.

— Ярославе Борисовичу, перепрошую... — мляво починає він, опускаючи погляд. — Там знову відвідувачі. Тільки цього разу старша сусідка прийшла.

Мене аж пересмикує. Серйозно?! Вони вирішили влаштувати цілодобове чергування біля моїх воріт? Схоже, хочуть випробувати, наскільки вистачить мого терпіння.

— І чого вона хоче? — важко видихаю, силою ставлячи чашку на стіл так, що чай ледь не виплескується на скатертину.

— Вона не просто хоче, вона оскаженіла, — чесно зізнається охоронець. — Кричить, вимагає, щоб ви негайно вийшли до воріт. Каже, якщо не вийдете, вона знесе хвіртку.

Всередині мене все просто вибухає. Кров припливає до скронь, а від внутрішньої люті починають німіти пальці рук. Ну ні, це вже всілякі межі переходить! Моє терпіння не гумове. Це якийсь нескінченний фарс із цими сусідками. Доки це триватиме?

Мовчки підводжуся з-за столу і широкими, рішучими кроками прямую на вулицю. Якщо ця білявка вирішила влаштувати мені чергову сцену, то зараз вона почує про себе все, що я про неї думаю.

Пронизливий осінній вітер миттєво обпікає обличчя, але я не здригаюся — внутрішній гнів гріє куди сильніше за будь-яку куртку. Наближаюся до воріт і висуваюся за хвіртку.

Єва стоїть просто перед воротами. Без верхнього одягу, в одній легкій блузці й штанях, з розпатланим від вітру волоссям і божевільним, стурбованим поглядом. Вона тремтить чи то від холодного морозного повітря, чи то від шаленої люті.

Тільки-но наші погляди перетинаються, білявка одразу, без жодних прелюдій, накидається на мене, наче розлючена левиця:

— Де моя донька?! Що ти з нею зробив?! — кричить вона, ступаючи в мій бік так близько, що я відчуваю її прискорене дихання.

Я завмираю від несподіванки, хмурячи брови.

— Ти з глузду з’їхала, шановна? Про що ти взагалі торочиш? — випалюю з повним нерозумінням, намагаючись зберегти холодний тон, хоч усередині все кипить.

— Евеліна зникла! Її ніде немає! — голос Єви здригається, піднімаючись до високих емоційних нот. — Ми обшукали весь будинок, весь двір! А на камерах видно, як пів години тому вона приходила до тебе! Стояла біля твоїх воріт! Що ти їй сказав?! Куди вона пішла після розмови з тобою?!

Ось це вже не на жарт спантеличує. Дитина зникла?

Перед очима миттєво постає образ тієї дівчинки у тонесенькій червоній курточці, яка здригалася від холоду біля моїх воріт, благально складала долоні й просила дозволу відмити скотч.

— Вона приходила просити вибачення за свою витівку з машиною, — випалюю кожне слово, намагаючись пробити її панічний крик. — Сказала, що хоче все відмити. Я відповів, що вже пізно, надворі холодно, машина зіпсована, і наказав, щоб вона йшла додому. Все! Я зачинив хвіртку і пішов у будинок! — Нервово ковтаю і запитую: — То які до мене претензії? За дітьми слідкувати потрібно.

Від моїх слів лють в очах моєї сусідки тільки спалахує ще більше.

— Ти... Ти просто чурбан без серця! — розлючено верещить Єва, а в її очах спалахують справжні сльози люті й відчаю. Вона тицяє в мене тремтячим пальцем: — До тебе прийшла маленька дитина! Вона щиро хотіла виправити свою помилку! А ти її просто вигнав?! Навіть не перевірив, чи дійшла вона додому?! Хто ти взагалі після цього?... — лементує білявка.

Мене її звинувачення неабияк обурюють.

— Зачекай хвилину... — намагаюся вставити слово, відчуваючи, як неприємний холодний клубок підступає до горла.

— Ні, це ти зачекай! — перебиває вона, і її голос зірваний від шаленої напруги. — Якщо з моєю донькою щось сталося, якщо вона замерзне або загубиться — я затягаю тебе по судах! Я прямо зараз викликаю поліцію і в заяві вкажу, що ти бачив дитину вночі на вулиці, вигнав її й нічого не зробив! Ти будеш відповідати за кожну її сльозинку та моє розірване серце! — В очах Єви стоять сльози.

Вона різко розвертається і, спотикаючись, мчить назад до свого двору, залишаючи мене стояти в нічній тиші під пронизливим вітром.

Чую, як голосно гримає її хвіртка, а я так і залишаюся стояти біля воріт, заціпенілий від її слів.

Думки в голові гарячково плутаються, перетворюючись на суцільний хаос. Дідько... Дитина зникла, і мене це непокоїть. Маленька дівчинка у легкій куртці зараз десь на вулиці, коли надворі майже мінусова температура. Мені шкода її, але я ні в чому не винен.

Хоча я ж справді навіть не подивився, куди вона пішла. Я був настільки засліплений своєю злістю, своєю гордістю й дурними підозрами, що її підіслала мати, що просто зачинив перед нею хвіртку! Вигнав дівчинку на холод, коли вона зі сльозами на очах благала про пробачення...

Мене огортає пекуче відчуття провини. Усередині все стискається від усвідомлення: якщо з цією малою справді щось трапиться, я собі цього ніколи не пробачу. Чорт забирай, яка різниця, які в мене стосунки з її матір’ю?! Це ж дитина!

Саме збираюся віддати наказ охороні, аби організували пошуки, як в кишені вібрує телефон. А це ще хто посеред ночі?