12. Евеліни ніде немає.

ЄВА

Завершивши всі клопоти з приготуванням й розклавши по тарілках ароматний запечений гарбуз з овочами та камембером, я відчуваю дивну порожнечу всередині. Вечір, який мав бути затишним і теплим, обернувся на суцільний стрес через сьогоднішню історію з машиною. Не можу впоратися зі спалахом люті. Мені досі соромно перед донькою за те, що я накричала на неї і скасувала свято. Але ж і її вчинок був просто жахливим. Не можна так бездумно поводитися.

Разом із Катериною Іванівною ми закінчуємо останні штрихи. Помічниця лагідно дивиться на мене, намагаючись підтримати поглядом:

— Єво Олександрівно, не гнівайтесь ви так на Евеліночку. Вона ж дитина, просто хотіла як краще... Поговорите з нею за вечерею, вона все зрозуміла.

Зітхаю. Мабуть, Катерина правду каже. Мала й справді іще дитина. Тож пустощі, але як це пояснити моєму сусідові. Йому ж до лампочки. Його майно зіпсували, а інше його не хвилює.

— Так, ви маєте рацію, Катерино Іванівно, — зітхаю, знімаючи фартух. — Я вже остигла. Піду покличу її до столу, бо ми й так засиділися в цій напрузі. Пора спокійно все обговорити.

— От і добре, а я поки наллю нам трав’яного чаю, — киває жінка і зникає за дверима їдальні.

Підіймаюся сходами на другий поверх, відчуваючи легку втому в ногах. Коридор занурений у напівтемряву, лише з вікна падає бліде світло ліхтарів. Зупиняюся біля кімнати доньки. Легенько прочиняю двері й заходжу всередину.

— Евеліно, ходімо вечеряти, я вже... — починаю говорити я, але слова застрягають у горлі.

У кімнаті порожньо. М’яке жовте крісло-груша самотньо стоїть біля столу, на якому так і лежить відкладена книжка. На ліжку нікого немає. Здивовано кліпаю, роблю кілька кроків уперед і оглядаюся.

— Евеліно? — голосніше кличу доньку. — Ти ховаєшся десь? Зіграти зі мною вирішила?

Але в кімнаті панує тиша, жодного шурхоту та шелесту.

Серце пропускає один удар, а в грудях зароджується панічний холод. Я різко розвертаюся і вибігаю в коридор. Заглядаю до своєї спальні, в гостьову, у ванну кімнату. Обшукую другий поверх, заглядаю в кожен куток будинку, де вона хоч теоретично могла б сховатися, ображена моїми словами. Але все марно. Усі кімнати порожні. Евеліни ніде немає.

Спускаюся на перший поверх, ноги стають ватяними, а в скронях починає шалено гупати пульс. Назустріч мені з кухні виходить Катерина Іванівна, тримаючи в руках серветки, але, побачивши моє бліде обличчя, завмирає.

— Єво Олександрівно, що сталося? На вас лиця немає!

— Вона зникла... — шепочу я, відчуваючи, як паніка починає сковувати все тіло. — Катерино Іванівно, Евеліни немає в будинку! Її кімната порожня!

Жінка теж переляканими очима дивиться на мене, випускаючи з рук серветки, і ледь не плаче:

— Боже мій! Як немає?! Куди ж вона могла подітися о такій годині?! Надворі ж темрява і холоднеча! Ми ж тільки-но розмовляли...

— Я не знаю! — мій голос зривається на крик відчаю. — Я обшукала все! Йду ще пошукаю у дворі!

Вилітаю через терасу на вулицю, кличу доньку, біжу в сад, до гойдалки, де ми зазвичай сидимо вечорами.

На вулиці надто холодно і вже добряче стемніло. Добре, що горять ліхтарі. В паніці продовжую пошуки, але мене чекає розчарування. Доньки ніде немає. На мої шукання вона не озивається. Мені дуже страшно.

Тіло починає трясти від жаху. У пам’яті спливають усі страшні новини, які я колись читала про зникнення дітей. Навалюється паніка такого масштабу, що ледь вистачає повітря в легенях. Я біжу назад до будинку, на ходу хапаючи свій телефон.

— Катерино Іванівно, перевірте камери на в’їзді та на подвір’ї! Негайно! — кричу я, задихаючись від сліз та страху. — У мене руки тремтять, я не можу розблокувати екран!

Ми разом кидаємося до комп’ютера охоронної системи, який виводить зображення з камер на вулицю та до воріт. Я хаотично тисну кнопки, перемикаючи записи за останню годину. І ось пів години тому... Двадцять хвилин тому...

Затамувавши подих, ми дивимося на екран.

Маленька постать у червоній курточці вислизає з нашої хвіртки. Вона деякий час топчеться біля воріт, а потім камера чітко фіксує, як Евеліна підходить до сусіднього двору Залевського. Невпевнено наближається до його хвіртки і намагається достукатися. Минуло кілька хвилин, і з сусіднього двору виходить висока чоловіча постать. Це Ярослав. Вони про щось розмовляють, він різко жестикулює, а потім, розвернувшись, зачиняє хвіртку перед її носом. Евеліна залишається стояти сама на дорозі, а за мить повертається у бік нашого двору, але на камери внутрішнього огляду чомусь не потрапляє. Чи, може, вона сховалася десь біля паркану? Але на інших камерах її немає!

Мене обпікає шалена хвиля гніву й водночас нестерпного страху. Катерина Іванівна теж у паніці щось шепоче.

А я не можу збагнути, чому донька ходила до сусіда. Здогадуюся, що, мабуть, просити вибачення, а він, судячи з побаченого, не захотів її слухати.

— Все, з мене досить! — кидаю я й піднімаюся, відчуваючи, як сльози люті й жаху заливають обличчя.

Не чекаючи ні секунди, навіть не накидаю верхній одяг — вилітаю з будинку так, як була, у легкій блузці та штанях. Але вже на вулиці добряче відчуваю ущипливий осінній мороз. Але не зважаю, стрімголов мчу до будинку Залевського, не тямлячи себе від страху за доньку. Серце калатає в горлі, а ноги самі несуть мене до його воріт, де я зараз влаштую таке пекло, якого він у своєму житті ще не бачив. Що він сказав моїй доньці, що вона пішла? І головне — куди пішла?