11. Дитину точно підіслали

ЯРОСЛАВ

Вийшовши з будинку, поспіхом наближаюся до головних воріт: осіння темрява вже повністю огортає подвір’я, яке зараз освічують численні ліхтарі. Надворі стало значно холодніше, ніж удень, подуває різкий, пронизливий вітер.

Здригаюся від прохолоди і справді бачу, що біля самих воріт стоїть мала Евеліна.

Вона, схоже, теж замерзла, бо кутається у свою легку червону курточку, яка зовсім не гріє. Бо здається, що в повітрі витає легкий морозець. Дівчатко переминається з ноги на ногу в тонких лосинах та літніх кросівках. Побачивши мене, вона різко завмирає.

Коли я підходжу ближче, дівчинка злегка здригається, винувато опускає очі додолу й навіть не намагається втекти. Тишу прорізає її тремтячий, але на диво щирий голос:

— Дядечку Ярославе... Пробачте мені за те, що я обклеїла вашу машину. Я не думала, що все настільки серйозно... Це ж лише скотч. Я готова все виправити...

Я дивлюся на її замерзлі руки, на її тонку червону куртку і відчуваю, як усередині все скептично стискається. Моє обличчя кам’яніє, брови зсуваються до перенісся. Я переконаний на всі сто відсотків: дитину сюди підіслала її мати. Схоже, вона вирішила використати доньку як щит, бо сама злякалася наслідків і можливого суду! Ну звісно, класичний маніпуляційний маневр.

Мене клинить від такої поведінки сусідки. Роздратовано хмурюся і випалюю прямо в обличчя дитині:

— Схоже, не тільки ти не думала, коли робила цю дурню, але й твоя мати теж не думала, коли послала тебе сюди замість того, щоб прийти самій.

Евеліна різко підіймає голову, і в її зелених очах спалахує справжня дитяча образа та щире обурення.

— Мене ніхто не посилав! — на емоціях заперечує вона, голосно схлипнувши від холоду та образи. — Я сама прийшла! Бо мама дуже засмутилася через мої витівки... Пробачте, будь ласка! І дозвольте мені все виправити! Я хотіла все відмити, правда хотіла, але машину вже забрали... Дозвольте мені спробувати все виправити зараз!

Я важко зітхаю, відчуваючи глибоку недовіру. Мені важко повірити дитячим сльозам, бо перед очима досі стоїть образ її незговірливої та зверхньої матері, яка ще кілька годин тому погрожувала мені поліцією. Я переконаний, що це чергова гра, а можливо, навіть підстава. Тому відповідаю холодно, жорстко і безкомпромісно:

— Мала, іди додому, вже пізно. А машину ти зіпсувала безнадійно. І цього ти вже не виправиш.

— Ну будь ласка... — благально складає долоні Евеліна, а по її щоках починають котитися сльози. — Можна я спробую? Я акуратно! Ну, будь ласочка...

— Ні, не можна, — крижаним тоном відрубую я, остаточно обриваючи розмову.

Не слухаючи її подальших благань, різко розвертаюся, гучно засуваю важку хвіртку. Я дуже злий, киплю від внутрішнього роздратування, швидким кроком іду назад до будинку. Весь сьогоднішній день перетворився на суцільне безумство, і я більше не збираюся витрачати ані секунди на витівки своїх сусідів.

Повернувшись в будинок, здригаюся. І, взявши телефон, знову набираю свою кохану. Та все без змін, вона знову поза зоною. А мене буквально підкидає. Я серджуся на неї. Ну от де можна волочитися? Чому телефон вимкнений? Як це все розуміти? І скільки це буде тривати?