10. Вечірня гостя

ЯРОСЛАВ

Входжу у свій розкішний будинок, відчуваючи, як всередині все кипить від нещодавньої сварки з навіженою сусідкою. От же стервозна жінка! Мало того, що її дитина влаштувала художню виставку на моєму позашляховику, так ще й сама матір поводиться так, наче так і повинно бути. Ніби це норма. Не можу заспокоїтися. І найгірше, що не можу нічого вдіяти, моя машина таки стояла навпроти їхнього двору.

Зітхаючи, кидаю ключі на комод у передпокої та проходжу до великої вітальні. М’який диван манить своєю зручністю, і я втомлено опускаюся на нього, заплющуючи очі на кілька секунд. Голова гуде від напруженого дня і проблеми з машиною, яку довелося екстрено евакуйовувати. І все через цю навіжену. Щоб їй там пусто було. Можна подумати, перестояла їй та машина.

Видихнувши невдоволення, дістаю з кишені телефон, твердо вирішивши набрати Орисю. Мені життєво необхідно почути її голос, поговорити про наші стосунки й з’ясувати, що відбувається з цими вічними поїздками. Але в динаміку знову чую короткі гудки. Мене це починає дратувати. Шумно видихаю роздратування, злісно кидаючи гаджет на столик. Навіть вона не відповідає, коли так потрібна. І от, що я маю думати? Куди вона їздить? За чим? А головне, з ким? Бо вірити, що це знову поїздка з подругами, я відмовляюся.

Тільки-но збираюся підвестися, як у дверях вітальні з’являється мій начальник охорони. Обличчя в нього дещо розгублене, що солідно напружує мене. Невже знову щось сталося? Цей день сьогодні вже нарешті завершиться чи ні?!

— Ярославе Борисовичу, перепрошую за турботу, — починає він, переминаючись з ноги на ногу. — Там... До вас відвідувач.

Я дивлюся на нього з подивом, вигинаючи брову. Яка ще відвідувачка о цій годині?

— Хто іще? — сухо питаю, бо нікого бачити не хочу.

— Та мала сусідка. Дівчинка з сусіднього будинку. Стоїть біля воріт, просить вас вийти.

Новина мене щиро дивує. Мала сусідка? Та сама маленька бешкетниця, яка розмалювала мою машину листям? Що їй тут треба? Може, це знову якась дитяча провокація чи черговий сюрприз від її ненормальної матусі? О святі небеса! Ці сусіди доб’ють мене. І звідки вони взялися на мою голову?

— А чого вона хоче? — хмурюся, відчуваючи, як знову підіймається хвиля злості. — Ти запитав?

— Я запитував, — розводить руками охоронець. — Вона нічого не пояснює, тільки просить, щоб ви вийшли. Каже, що має до вас особисту розмову.

Коротко й здивовано хмикаю. Ну чудово. Цирк продовжується.

— Добре, я зараз прийду, — киваю охоронцю, підводжуся з дивана і широкими кроками прямую до виходу з будинку. Мені аж цікаво, на що ще здатна ця сімейка.