9. Дзвінок Адама

ЕВЕЛІНА

Повільно, з розчаруванням повертаюся у двір. Залишаю відерце біля бічної стіни будинку й ледве плетуся до своєї улюбленої дерев’яної гойдалки в глибині саду. Впавши на м’які подушки, знімаю взуття, підтискаю ноги до грудей і тихенько шмигаю носом. Усі мої плани зруйнувалися в один момент.

Раптом телефон у кишені починає вібрувати. Витягую його і бачу на екрані ім’я «Адам». Це мій однокласник — єдиний хлопець у класі, який спілкується зі мною щиро, а не зверхньо, як Ліза.

Знімаю слухавку, намагаючись вирівняти дихання, але голос усе одно тремтить:

— Алло...

— Евеліно, привіт! — лунає в слухавці бадьорий і веселий голос Адама. — Ти де взагалі? Ви вже в місті? — завалює він мене запитаннями. І лише тепер я згадую про нашу домовленість. — Ми ж домовлялися, що якщо ви з мамою поїдете в центр за декором, то перетнемося біля ігрового майданчика! Я вже пів години чекаю на тебе з мамою в торговому центрі.

Його дружній тон розчулює мене, і я не витримую. Сльози самі котяться по щоках, і я починаю довго й плутано жалітися, розповідаючи геть усе, що сьогодні сталося.

Розповідаю про те, як ішла зі школи й раділа осінньому листю, як побачила машину сусіда, що знову перекрила нам в’їзд. Згадую про свою безглузду «ідею» прикрасити авто осіннім декором і про той заклятий двосторонній скотч, який знайшла у своєму рюкзаку. Схлипуючи, описую, як мама повернулася з роботи дуже сердита, як сварила, гриміла на весь будинок і як тепер нас можуть виселити через суд, бо той багатій вимагає нову машину.

— Уявляєш, Адаме?! — витираю рукавом сльози, стримуючи прискорене дихання. — Я просто хотіла його провчити, а в результаті зіпсувала мамі вечір. Тепер я покарана, ми нікуди не їдемо, і я навіть відмити той скотч не встигла, бо машину вже забрали!

Адам уважно вислуховує мій емоційний потік, не перебиваючи. У слухавці чути його важке зітхання.

— Оце так ти влипла, Евель... — щиро співчуває він. — Це реально торба. Мені так шкода, що так вийшло. І дуже шкода, що ми сьогодні не зустрінемося, я так чекав цієї прогулянки... Але що тепер робити з тачкою твого сусіда?

Я шморгаю носом та витираю свіжі сльози.

— Не знаю, Адаме, — зітхаю. — Я теж чекала на нашу зустріч, але... — тихо шепочу у відповідь, опускаючи погляд на свої кеди, що стоять на бруківці біля гойдалки.

— Але ти тільки не плач, чуєш? — м’яко перебиває мене Адам. — Плачем точно нічого не виправиш. Твоя мама зараз просто дуже сердита. Ти мусиш виправити ситуацію! Подумай, як ти можеш допомогти мамі... А може, потрібно щиро перед нею вибачитися? Зроби щось корисне по дому... Може, приготуй щось просте чи просто підійди й скажи, як сильно ти її любиш і що ти все зрозуміла. Скажи, що так більше не будеш...

— А я й не буду більше, — з гіркотою випалюю.

Слова Адама трохи заспокоюють тремтіння всередині. Він правий. Сидіти й рюмсати на гойдалці — це поведінка маленької дитини, а я маю бути дорослішою, якщо вже наважилася на такі дурниці.

— Дякую тобі, Адаме... — вже спокійніше відповідаю я. — Ти справжній друг.

— Тримайся там! І якщо треба допомога — дзвони.

Ледь всміхаюся, підтримка Адама дуже приємна.

— Добре. Бувай, — прощаюся.

Завершивши дзвінок, міцно стискаю телефон у руці. Погляд стрибає на темні вікна будинку. У вікні кухні спалахує м’яке тепле світло. Мама там. Я не можу більше сидіти, потрібно виправляти помилки. На вулиці починає сутеніти, і я повинна встигнути до ночі.