8. Докори совісті

ЕВЕЛІНА

Мама виходить із кімнати, голосно гримнувши дверима, і цей гучний звук лунає в моїй голові, наче вибух. У кімнаті настає тиша, яка тисне, і я ледь стримую сльози. Мені боляче та неприємно. Я хотіла хоч якось помститися нашому сусідові, а вийшло, що я у всьому винна.

І за себе прикро, та з іншої сторони маму шкода. Я ж її підставила. Шморгаю носом та змахую сльози.

Кроки мами давно стихли, а я так і залишаюся сидіти в кріслі-груші, збившись у комочок. Всередині все стискається від пекучого сорому. Совість гризе так сильно, що аж дихати стає важко. Мама ж так чекала цього вечора. Вона приїхала втомлена з роботи, мріяла про наш спільний затишок, про запечений гарбуз, про купу наших приємних дрібничок і осінній декор у садку… А я все зіпсувала. Своїми власними руками, через безглузде бажання помститися цьому пихатому дядькові.

Повільно підводжуся й підходжу до великого вікна. Вечірнє сонце надто швидко сідає, забарвлюючи небо в густі багряно-фіолетові відтінки й кидаючи довгі тіні на бруківку. Затамувавши подих, зиркаю вниз за ворота.

Машина сусіда все ще стоїть на тому ж місці, що й раніше. Величезний чорний позашляховик, який майорить яскравими багряними барвами від мого «осіннього дизайну».

Отже, мама взагалі не жартувала. Мені стає справді страшно. А що як той дядько Ярослав і справді подасть на нас до суду? Що як у мами будуть величезні неприємності через мою дурість? Я справді не хотіла, аби моя витівка мала такі наслідки. І, якщо чесно, я про них не подумала.

Ні, я не можу просто сидіти й чекати! Мені дуже прикро, що я так засмутила маму. Якщо я накоїла дурниць, то я мушу їх виправити.

Швидко біжу до свого столу, беру планшет, і пальці гарячково забивають у стрічку пошуку Гугла: «Чим відмити двосторонній скотч з машини без слідів та подряпин?».

Екран миттєво видає купу посилань, форумів автолюбителів та лайфхаків. Уважно вчитуюся в поради. Хтось радить спирт, хтось — звичайну олію, а хтось — суміш теплої мильної води з декількома краплями спеціального засобу для посуду та соняшниковою олією, яка м’яко розчиняє клейкий шар і не псує фарбу.

«Ось воно!» — вдоволено шепочу собі під ніс.

Навшпиньках, аби мама бува не почула моїх кроків, крадуся коридором другого поверху й спускаюся вниз. Серце калатає в божевільному ритмі від хвилювання. Якщо мама мене зараз застукає, покарання стане ще суворішим, але я мушу спробувати. Дуже вже мені хочеться загладити мою провину.

Заходжу у ванну кімнату, аби навіть Катерина Іванівна не бачила. Тихенько зачиняю двері й починаю справжнє чаклунство. Знаходжу м’яку губку для миття, невелике пластикове відерце, наливаю туди теплої води, додаю трохи мила. Усе це ретельно перемішую. Але потрібно іще олії взяти.

Знову крадуся з ванни на кухню. Тут порожньо. Поспіхом кидаюся до кухонних шаф. Кілька хвилин — і все готово. Засіб готовий! Добре, що хатньої робітниці тут немає.

Вхопивши відерце й суху ганчірку, я, задоволена собою, вислизаю через чорний хід у садок, а звідти крадуся до хвіртки. Затамувавши подих, відчиняю її й роблю крок на вулицю, готова рятувати сусідський позашляховик. Але...

Біля воріт на мене чекає повне й болісне розчарування.

Місце, де ще п’ять хвилин тому стояв величезний автомобіль, абсолютно порожнє. Дорога чиста. Машину саме забрали. Вочевидь, той пихатий дядько викликав якийсь спеціальний евакуатор чи майстрів, поки я чаклувала у ванні.

Відерце ледь не випадає з моїх рук. Опускаю голову, відчуваючи, як до очей підступають гарячі та пекучі сльози. Все даремно. Мої намагання марні. Я навіть не встигла спробувати все відмити. Тепер той чоловік точно порахує збитки й виставить мамі величезний рахунок. Важко зітхаю. Мені так прикро. І так незручно перед мамою.