5. От і поговорили

ЄВА

Кілька секунд просто сиджу в машині. Намагаюся зібрати думки докупи. З мене достатньо було на сьогодні дзвінків Максима для того, аби понервувати. Та, схоже, доля вирішила, що я сильна і впораюся, тому підкинула іще один сюрприз.

На креативність доньки я ніколи не скаржилася, але це явний перебір.

Видихаю. І от, що я маю сказати цьому пихатому паничу. ВОНИ ж у нас впливовий бізнесмен. А я що? Так, пилюка під їхніми ногами. Подумаєш, своя юридична контора. Але про неї точно наш сусід не знає. Та й знати йому не треба. Я цим не хизуюся, для мене це спосіб забезпечити себе та доньку. А тут он які крутелики! Ось ця машина Залевського з декором моєї крихітки коштує дорожче, ніж мій маєток разом із моєю конторою. Тож зараз точно буде розбір польотів. Моторошно навіть уявити, чого тепер чекати.

Повільно виходжу зі свого авто, і хоча намагаюся вдавати спокій, тремор у тілі одразу дає про себе знати. Але не втікати ж від проблем. Їх потрібно вирішити та позбутися.

Ох, Евеліно! Вмієш ти, донечко, все зіпсувати. Серджуся на доньку. Бо після всього цього з нею доведеться поговорити. От навіщо було чіпати машину цього панича?

Але мене раптом пересмикує. Зачекай! А якого рожна машина Залевського припаркована навпроти наших воріт? Ну ні! Цього я цьому магнату точно не подарую. Набираю Катерину Іванівну і прошу принести мені візитку нашого сусіда.

Поклавши слухавку, йду до машини з осіннім декором. Оглядаюся, чи бува ніхто не бачить, і акуратно відхиляю один із прикріплених листочків. І в мене немає слів. На мить міцно заплющую очі.

Ох, Евеліно! Я не знаю, що я тобі зроблю... Тож треба було до такого додуматися: приліпити всю цю красу на двосторонній скотч... Добре хоч, що не на супер клей.

Здригаюся від того, що хтось голосно, зовсім поруч чистить горло. Налякано отямлююся і буквально відскакую від чужої машини. І коли розгублено кліпаю, бачу поруч із собою самого Залевського. Весь такий напрасований: біла сорочка, сірий плащ, чорний костюм, а шлейф його нудотного парфуму на весь квартал стоїть. Чоловік поклавши руки в кишені плаща, пильно дивиться на мене своїми темно-коричневими очима, наче на якусь заразу. Цей погляд ніби приковує до місця.

— Подобається?! — зневажливо фиркає він. — Ви хоч уявляєте, скільки коштує моя машина? Чи ви гадаєте, я, як ви, купив її на блошиному ринку з десятих рук? Як ви виховуєте свою дитину, що в неї вітер у голові?!

Нервово зволожую вуста і невдоволеним поглядом прикипаю до зухвалого сусіда. Я могла б змовчати на все, але не на образу своєї дитини.

— А принижувати обов’язково було? І доньку раджу не чіпати, бо ще одне слово — і я долучуся сама до її арт дизайну, — фиркаю. — Чи, може, якщо я їжджу на машині з десятих рук, то я вже не людина? Вам не здається, шановний, що ви перегинаєте?! За образу особистості, взагалі-то, стаття є. Закон для всіх один, хочу нагадати: як для крутих мільйонерів, так і для тих, у кого кров не голуба.

Залевський декілька разів змінився на обличчі і зараз дивиться на мене, як на якусь настирливу комаху.

— Отже, сильно розумна?! — раптом розлючено реве він і так несподівано робить крок до мене, бере мою руку та вкладає в неї ключ від авто. — Щоб завтра тут стояла нова така машина. І де ти її візьмеш, мене не хвилює...

Мене накриває хвилинний ступор. Але буквально за кілька секунд мене відпускає. Я відчиняю авто сусіда пультом, кидаю на сидіння ключ і щосили копаю авто в колесо. Замки на дверях миттю опустилися, замкнувши авто.

Розлючено обертаюся до сусіда і роздратовано фиркаю:

— Ярославе Борисовичу, у вас п’ять хвилин, аби забрати машину, яка перегороджує в’їзд на моє подвір’я. Бо інакше я викличу поліцію та евакуатор. Тут паркувальної зони немає. Тож збавте свій гонор і досить козиряти своїм статусом. Будьте для початку людиною.

Розвертаюся до свого авто, глушу двигун і, закривши машину на центральний замок, йду до свого двору. І вже у воротах чую:

— Ти ще пошкодуєш... У мене все на камери записано.

Я різко розвертаюся і розлючено шиплю на його закид:

— Справді?! Твої камери пишуть лише картинку. Це не доказ, бо я всім розкажу, що ти сам мені дарував цю машину, а я відмовилася, бо ти мене як чоловік не цікавиш...

Після цих слів входжу у двір, гримнувши хвірткою. Стримую посмішку. Бо пику нашого сусіда треба було бачити після моїх останніх слів. Він, напевно, чекав, що я його буду перепрошувати. Можливо, так би й було, але його зверхність пробудила в мені зворотну реакцію.

Видихаю і бачу, як неквапливо до воріт стежкою з бруківки йде моя хатня робітниця. Добре, що вона не встигла принести ту візитку. Я вже й без неї розібралася.