4. Осінній декор

ЄВА

Таки знімаю слухавку. Треба ж дати зрозуміти цьому приставайлу, що він звернувся не за адресою. Бо щось мені підказує, що його настирливі дзвінки не просто так. Не знаю, з якою метою він дзвонить, зрештою й мені не цікаво. Мене куди більше хвилює мій власний спокій.

— Єво, ти чому така різка? Не можна всіх до одного порівнювати... Я взагалі-то хотів тебе на побачення запросити.

Закочую очі і з іронією кидаю:

— Максиме, це так мило. Але, на жаль, змушена тобі відмовити. Я після розлучення на побачення не ходжу.

Повисає секундна пауза, а за нею звучить невдоволення чоловіка:

— Єво, це ж просто зустріч, кава, вечеря... Нічого такого. Не поспішай відмовлятися. Ми ж можемо непогано провести час.

Важко зітхаю. Схоже, Максим налаштований рішуче, але мені його пропозиція не цікава, зрештою, як і він сам.

— Максиме, вибач, але мені є з ким проводити час.

— У сенсі? — ошелешено перепитує товариш мого колишнього.

Не хочу казати, що єдиним сенсом мого життя тепер є моя донечка. Він же не зрозуміє, почне знову наполягати, тиснути. А так, здається, він подумав зовсім не про Евеліну. І це мені на руку.

— У прямому сенсі, Максиме. Тож перепрошую, змушена тобі відмовити. І не дзвони мені більше. Мені проблеми не потрібні.

Раптом Максим хмикає і моментально зміненим тоном кидає:

— Швидко ж ти Антона викинула зі свого життя... Недарма він пішов від тебе...

— Максиме, замовкни! — роздратовано перебиваю чоловіка. — Антон взагалі покидьок. Він зрікся рідної доньки, покинув нас. Звинуватив мене у зраді в той час, як сам мав коханку, з якою зараз і живе.

Повисає коротка пауза, за якою Максим розгублено питає:

— А ти звідки це все знаєш?

— Світ не без добрих людей, Максиме, — фиркаю і наказую: — Тож припини дзвонити мені. І якщо тебе про це попросив Антон, то і йому це передай: що моє життя більше його не обходить. Зрештою, він позбавлений батьківських прав. І перевіряти мене та потикатися в моє життя тепер не має права.

— Але, Єво...

Я завершую виклик і блокую Максима. І лише тепер, видихнувши, рушаю з місця. Пора їхати до Евеліни. Вона ж чекає на мене.

Тепер мені потрібно хоч трохи заспокоїтися, бо дзвінок Максима вивів мене з рівноваги.

Дорогою додому я потрапила в тягнучку, тож поки доїхала у наш квартал, встигла охолонути.

Але коли під’їхала до нашого двору, то завмерла, побачивши картину маслом, від якої оскаженіла та була шокована в один момент. І в голові пролунала мелодія: та-да-да-да-дам!

Адже перед нашими воротами стоїть позашляховик нашого сусіда. І все б нічого, я б йому влаштувала розбір польотів, але... Авто сусіда повністю обліплене красивими осінніми листочками. І тепер я розумію, чого він приходив до нас. Закочую очі. День безнадійно зіпсовано. Сумніваюся, що сьогодні у нас з донькою буде шопінг. Я просто переконана, що оті листочки — то робота Евеліни. Тільки тепер подумати боюся на, що вона їх причепила. Хоча в цілому прикольний осінній декор.

Ох! Цей мій сарказм дуже не доречний. Уявляю, що зараз почнеться.