3. Прохання Максима

ЄВА

Я вже все зібрала, навіть віддала розпорядження своїй секретарці і саме доходила до ліфта, як телефон несподівано задзвонив знову. Погляд стрибає на екран. Знову Максим. Ну от причепа. Невже не розуміє, що я зайнята? Нема мене для цього чоловіка і дзвонити мені не треба.

Скидаю мелодію дзвінка натисканням на клавішу блокування та викликаю ліфт. Та вже у ліфті телефон дзвонить утретє. І знову Максим. Мене пробирає злість. Видихаю і вирішую зняти слухавку.

— Слухаю! — сухо кидаю у трубку.

— Здоров, мала! — дзвінко тріщить він у слухавку. — Ти як? Давно не чулися...

Здоровіших бачила. І ще б років сто не чулися, я б щаслива була. Фиркаю подумки і сухо витискаю у відповідь неприязним тоном:

— Привіт!

— Ти чому така холодна, Єво? — одразу цікавиться співрозмовник.

— Тому, що осінь надворі, — відмахуюся.

— Та гаразд тобі, мала. Ти ж любиш осінь...

На ці слова мовчу. Не хочеться мені спілкуватися з товаришем мого колишнього.

— Єво, я чого дзвоню... — порушує незручну мовчанку Максим.

Мої очі стають квадратними, тихо видихаю невдоволення та покидаю кабінку ліфта. Та знову починаю обурюватися подумки: прикинь, мені навіть не цікаво, чого ти дзвониш. Міг би й не дзвонити.

— Коротше, Єво, є розмова. Нам терміново потрібно зустрітися.

На такий випад не маю, що сказати. Зупиняюся просто в розсувних дверях бізнес-центру. На тобі, Гапко, празник! Як казала моя бабуся колись. Ну от з якого дива я маю з тобою зустрічатися? Ще чого?! Мені є кому нерви попсувати і без тебе, любчику.

— Кому це нам, Максиме? — холодно перепитую. — У мене такої потреби немає...

— Мала, не бурчи. Кажу, поговорити треба.

Чую, як позаду хтось прочищає горло, і за мить уже лунає прохання:

— Пані, я перепрошую, ви б не могли пройти трішки, а то ви стоїте у самому виході. У нас механізм пищить без перестанку.

Я, оглянувшись, киваю охоронцю та йду на вулицю.

— Максиме, мені не потрібно з тобою говорити. Дай мені спокій. У мене своє життя, а ти, перепрошую, зі своїм товаришем — моє минуле, яке я давно викреслила зі свого життя. І май на увазі: повертатися в минуле не збираюся. Тож даруй, на «поговорити з тобою» не маю ані часу, ані бажання.

— Але я хотів...

— Максе, твої хотілки мене не хвилюють. Не дзвони мені більше, — відрізаю та кладу слухавку.

Саме заходжу на стоянку й одразу йду до своєї машини. Відчинивши авто, сідаю в салон, у якому душно. Сонечко нагріло за весь день. Заводжу двигун та вмикаю кондиціонер. Але мій телефон знову грає легкий осінній мотив. Закотивши очі, беру телефон. Я не помилилася, це знову Макс. От як із ним бути? Взяти слухавку та послати під три чорти, аби бажання дзвонити мені пропало остаточно та назавжди?!

Кілька секунд просто дивлюся на екран, підбираючи в голові потрібні слова. І для себе я вирішила, що точно заблокую цього абонента, бо тягти у своє нове життя минуле я не збираюся. І друзі мого колишнього мені теж більше не друзі.