2. Візит сусіда

ЄВА 

Владнавши всі справи, видихаю. Беру чашку, яку щойно принесла мені Аліна, моя секретарка. І йду з нею до великого панорамного вікна. Однією рукою тримаю чашку, іншу кладу у кишеню своїх ділових сірих шортів. Погляд прикипає до краєвиду за вікном, і в голові одразу звучить пісня Наталі Могилевської: «... А в Києві осінь...». Посмішка торкається вуст. Роблю ковток ароматного напою і, піднявши підборіддя догори, зажмурюю очі. Ловлю свій вайб. Адже нарешті в моєму житті все чудово.

Зараз доп’ю свою каву — і додому. Мене там донечка зачекалася. Я обіцяла їй, що сьогодні ми облаштуємо осінню релакс-зону і не тільки в будинку, а й у саду. Тож справ у нас до вечора чимало. Бо ще потрібно багато чого купити. А потім ми обов’язково удвох приготуємо вечерю. Запечемо гарбуз з овочами та камамбером. У-мм, яка ж це смакота. Я вже хочу вечерю.

Здригаюся від раптового телефонного дзвінка. А щоб тобі! Хто там ще? Такий момент зіпсував... Зітхаю. Ставлю чашку на стіл і беру телефон. На екрані горить ім’я моєї хатньої робітниці. Дивно. Катерина Іванівна телефонує мені вкрай рідко. І то лише з важливих питань. Душу одразу огортає неспокій, і я, не вагаючись, беру слухавку.

— Слухаю.

— Єво Олександрівно... — жінка на мить затинається. — Тут така справа... — вона знову замовкає. І я від нетерпіння закатую очі. Здається, зима скоріше почнеться, ніж вона скаже, що хотіла. — Одним словом, щойно від нас пішов ваш сусід, Ярослав Борисович. Він дуже сердитий.

Манера спілкування Катерини Іванівни — це вищий пілотаж. Кожне слово акцентовано, розтягнуто та з інтонацією. І от знову мовчанка. Піднімаю очі до стелі.

О святі Мимрики! І що далі? Але жінка мовчить.

— А сердитий наш сусід чому? — не витримавши, питаю. — І чого взагалі приходив?

— Ярослав Борисович хотів з вами поговорити. Але оскільки вас не було, він залишив візитку. Просив, аби ви терміново передзвонили.

Мене таке настирливе прохання сусіда дивує.

— А чому я йому повинна дзвонити? Може, щось трапилося?

— Не знаю. Він мені нічого не сказав, шукав вас.

Шумно видихаю. Я могла б попросити Катерину Іванівну продиктувати мені номер сусіда, але не хочу собі псувати настрій завчасно. Приїду додому — тоді й подзвоню.

— Спасибі, Катерино Іванівно, я обов’язково зателефоную сусіду, щойно повернуся додому. Ви краще скажіть: Евеліна вже вдома?

— Так. Вже пообідала і подалася виконувати домашні завдання.

— Добре. Спасибі! Я вже збираюся додому. Зараз буду.

Прощаюся та кладу слухавку. Видихаю, знову на мить зажмуривши очі. А після беру свою чашку і повертаюся до вікна. Ну от що тому паничу потрібно знову? Мусить день зіпсувати. Тільки його до повного щастя не вистачало.

Роблю черговий ковток кави. Може, знову хоче, аби я йому документи підписала. А дзуськи. Я юрист і знаю, що можна підписувати, а що ні. Тільки мій сусід про те, що я юрист, не знає. Може, це й на краще. Менше знає — краще спить.

Смакую каву, стараючись не думати ні про що, насолоджуюся моментом.

Але через хвилин п’ять мій телефон знову дзвонить. Ледь стримую гортанний крик від невдоволення. А це ще хто?

Допиваю свою каву одним ковтком і підходжу до столу. На екрані світиться ім’я «Максим». Це кращий товариш мого чоловіка. Його дзвінки чомусь здаються мені контролем Шуберта. Тому, не вагаючись, скидаю дзвінок і починаю збиратися додому. Не хочу спілкування з цим Максимом. Він гульвіса, вічно сипле компліменти та намагається клеїтися. Навіть при тім, що я кожного разу делікатно ставлю його на місце, та, схоже, до нього не доходить.