1. Бомбезна ідея

ЕВЕЛІНА

Йду від зупинки додому встеленим осіннім кольоровим листям тротуаром. Неквапливо повертаюся зі школи додому. Вже назбирала цілий букетик із листя. Мій ранець сповз із плечей і зараз теліпається десь нижче колін. Але я не зважаю, повільно бреду додому, бо поспішати мені нікуди. Мама додому приїде іще не скоро, а Катерині Іванівні байдуже, прийшла я додому вчасно чи запізнилася на десять хвилин. Та хоч на пів години. Вона свою роботу зробить і залипне у своїх серіалах та навіть не помітить моєї відсутності. Тож я насолоджуюся своєю свободою, щоправда, наодинці.

Зітхаю, бо моя найкраща подруга, якщо її так можна назвати, ходить на танці. І не може зі мною гуляти. Зрештою, вона не така, як я. У неї є особистий водій, а у нас із мамою найняти водія такої можливості немає. Тож я добираюся додому на шкільному автобусі. Хоча ми з Лізою живемо в одному районі, вона поводиться зверхньо. І дружить зі мною, бо ніби шкодує мене. Ліза каже, що як вона зі мною не дружитиме, то й ніхто з класу зі мною не дружитиме. Вона завжди дере носа догори. В неї ж тато — міністр, а мій тато пішов від нас рік тому. Тому Ліза, коли сердиться, називає «покинутою», бо батько відмовився від мене взагалі.

На жаль, це правда. Я досі пам’ятаю, як він сказав, що я не його донька. Зітхаю. Мені боляче від тих спогадів.

Пам’ятаю, як мама тоді плакала, як показувала якісь документи, які я потім потай прочитала. Це був висновок експертизи, де було написано, що співпадіння — дев’яносто дев’ять і дев’ять відсотків. Але тато все одно пішов від нас. І саме тоді ми з мамою переїхали у цей квартал. Мама купила теперішній наш будинок, і я довго звикала до нового місця. А тепер мені здається, тут найкраще місце на землі. Хоча... Є одна проблемка. Це наші сусіди. Наче красива пара, але вони такі недобрі.

Тітка Орися постійно знаходить причини для скандалу. І, здається, дядько Ярослав теж усе робить на зло. Інколи мені здається, що вони відверто знущаються з нас. Мабуть, за те, що мама не поставила якийсь підпис, коли ми тільки переїхали сюди.

Погляд знову прикипає до яскраво-багряного листочка на бруківці. Я із захопленням піднімаю його. Потім іще один. А далі іще. За збиранням осінньої краси я навіть не помітила, як дійшла додому.

Але, піднявши голову, завмираю.

Не зрозуміла?! А це ще що таке? Дядько Ярослав знову припаркував свою машину навпроти наших воріт. Ні! Ну це вже перебір. Він завжди так робить, коли його охорона миє бруківку у їхньому дворі. Але він ще жодного разу не спитав дозволу, і коли мама робить йому зауваження, він завжди свариться та бурчить.

Хмикаю. Лукава посмішка з’являється на моїх вустах. В моїх очах уже загорілися скажені вогники. Погляд стрибає на букетик осіннього листя, яке палає в моїх руках яскравими барвами. Посміхаюся ще більше. Але сьогодні мами вдома немає. Тож сваритися ніхто не буде. Але... В мене є бомбезна ідея. І я не можу нею не скористатися. Я знаю, що мама потім буде мене сварити, скаже, що в дев’ять років вже має бути клепка в голові. Що потрібно думати про наслідки.

Але ж мені тільки дев’ять. Я іще дитина, тож можу собі дозволити милі пустощі. Може, хоч це провчить цього пихатого дядечка. І він зрозуміє, що навіть машину без дозволу ставити навпроти чужих воріт не можна. Він же перекрив в’їзд у наш двір...

Перейшовши через дорогу, я оглядаюся, чи бува немає кого, і, скинувши свій ранець, приступаю втілювати свою бомбезну ідею у життя. Думаю, у мене вийде стильно та в тренді.