Що стане зі світом, у якому його немає, мені було все одно. Та якщо я не міг піти за ним, я намагався хоча б забутись – і поринув у справи так, ніби вони для мене щось значили. Після війн у монастирських лазаретах не вистачало місця на всіх хворих і поранених, а в церковних домах милосердя – місця для сиріт. Я пожертвував свою частку земель і грошей, і день за днем проводив, плануючи, як мають виглядати нові лікарні і сиротинці, що в них має бути.
Малюнки були надійно сховані у таємному ящику шафи, а на моєму столі лежали креслення, списки, листи від настоятелів.
Кузен короля Демієна втратив владу над Ліхтхаймом. До батька звернулися міністри і попросили прийняти їх державу під нашу руку. Батько і Зігфрід вагались…
Колишня, згасла династія була нам ріднею. Прем'єр-міністр доводився дальнім родичем нашої з Зігом матері. Не чужі. Але ж чи ми витримаємо?
Я попросив у батька дозволу поїхати – спершу не даючи ніяких обіцянок, з візитом, як звичайний гість, як родич. Просто побачити, що залишилось, кому потрібна допомога. І, як часто буває, тимчасове затягувалось на рік, другий, третій.
Але безсонні ночі над листами, рахунками, грамотами і записами про давні тяжби принаймні допомагали не думати про біль.
Наприкінці четвертого року у Ліхтхаймі відкрилась перша лікарська школа. На церемонії, в натовпі, я побачив чоловіка, чимось схожого на Ембера, і серце стиснулось. Але коли нас представили одне одному і ми обмінялись парою слів, я ввічливо усміхнувся – і потягнувся за келихом вина.
Просто здалеку схожий. Бліда тінь!
До кінця вечора я думав: «от якби Ембер побачив мене зараз!».
А все ж навіть не віриться, що минуло стільки років. Я пережив короля Демієна… він загинув на полюванні. В газетах писали, це був нещасний випадок. Король сів на надто норовливого, необ'їждженого коня, а той чи то чогось злякався, чи зламав ногу і впав.
Хоча пліткарі у салонах як завжди – казали, кінь був справжній звір, просто так подібних подарунків не привозять.
Коли я це чув, згадував тільки, як ми з Ембером їздили на полювання, і як я зірвав блакитну троянду і вплів у його волосся.
Може, ця осінь для мене остання.
Я вже більше десятка років уникаю дивитись на себе в дзеркало.
Тільки Ембер у моїй пам'яті – веселий і прекрасний, як тоді, давно. Йому навіки тридцять п'ять.
#2979 в Любовні романи
#568 в Короткий любовний роман
#789 в Любовне фентезі
Відредаговано: 14.11.2026