Осіння балада

16. Епілог

Що стане зі світом, у якому його немає, мені було все одно. Та якщо я не міг піти за ним, я намагався хоча б забутись – і поринув у  справи так, ніби вони для мене щось значили. Після війн у монастирських лазаретах не вистачало місця на всіх хворих і поранених, а в церковних домах милосердя – місця для сиріт. Я пожертвував свою частку земель і грошей, і день за днем проводив, плануючи, як мають виглядати нові лікарні і сиротинці, що в них має бути. 

Малюнки були надійно сховані у таємному ящику шафи, а на моєму столі лежали креслення, списки, листи від настоятелів. 

Кузен короля Демієна втратив владу над Ліхтхаймом. До батька звернулися міністри і попросили прийняти їх державу під нашу руку. Батько і Зігфрід вагались… 
Колишня, згасла династія була нам ріднею. Прем'єр-міністр доводився дальнім родичем нашої з Зігом матері. Не чужі. Але ж чи ми витримаємо?

Я попросив у батька дозволу поїхати – спершу не даючи ніяких обіцянок, з візитом, як звичайний гість, як родич. Просто побачити, що залишилось, кому потрібна допомога. І, як часто буває, тимчасове затягувалось на рік, другий, третій.

Але безсонні ночі над листами, рахунками, грамотами і записами про давні тяжби принаймні допомагали не думати про біль. 

Наприкінці четвертого року у Ліхтхаймі відкрилась перша лікарська школа. На церемонії, в натовпі, я побачив чоловіка, чимось схожого на Ембера, і серце стиснулось. Але коли нас представили одне одному і ми обмінялись парою слів, я ввічливо усміхнувся – і потягнувся за келихом вина. 

Просто здалеку схожий. Бліда тінь!

До кінця вечора я думав: «от якби Ембер побачив мене зараз!».

А все ж навіть не віриться, що минуло стільки років. Я пережив короля Демієна… він загинув на полюванні. В газетах писали, це був нещасний випадок. Король сів на надто норовливого, необ'їждженого коня, а той чи то чогось злякався, чи зламав ногу і впав. 

Хоча пліткарі у салонах як завжди – казали, кінь був справжній звір, просто так подібних подарунків не привозять. 

Коли я це чув, згадував тільки, як ми з Ембером їздили на полювання, і як я зірвав блакитну троянду і вплів у його волосся. 

Може, ця осінь для мене остання. 
Я вже більше десятка років уникаю дивитись на себе в дзеркало. 

Тільки Ембер у моїй пам'яті – веселий і прекрасний, як тоді, давно. Йому навіки тридцять п'ять.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше