Осіння балада

15


Я жив тільки тому, що пообіцяв це Емберу. Але, востаннє обійнявши його й повернувшись до замку, я відчував: ще трохи - і просто помру, навіть нічого не роблячи для того.
Просто від болю.

Зі мною говорили – я не чув. Нагадували про справи – я відказував: «все потім… мабуть, завтра… коли-небудь». І сподівався, що завтра не настане.

Слуга спитав, чи подавати обід. Я прогнав його геть, і бідолаха злякався, бо ніколи раніше я не підвищував голосу на прислугу. 

Скільки часу так минуло, я не пам'ятаю, бо я закрився у кімнаті, малював, поки пальці не почало зводити судомою, поки олівець не став випадати з рук. Тоді випив кілька келихів вина. Заснув просто за столом. Коли прокинувся, знову взявся за малювання й згадав про світ за дверима лише тоді, коли закінчився папір.

Темні штори були щільно закриті. Горіли свічки. Я не знав, чи день зараз, чи ніч, і який день. 

В двері хтось впевнено постукав. Я різко вигукнув:
- Пізніше!

- Ваша високосте, дозвольте зайти.
Це був Юрген. 

Я підвівся, зробив кілька кроків, але сили раптом залишили мене. Опустився на килим і сів, обхопивши коліна руками.
- Щось термінове, Юргене? Якщо ні, скажіть всім… що я зайнятий, чи хворий, вигадайте що-небудь!

- Ваша високосте, слуги сказали, ви не їсте третій день. Так не можна. 

- Хто тут наказує, ви чи я?! – викрикнув я у відповідь. 

- Нокти перестали літати, ваша високосте, - сказав Юрген. – Не покидають гнізд, не полюють, не годують пташенят. 

Я встав, відчинив двері. Командир варти переступив поріг.
- Ваша високосте, благаю, вийдіть хоча б ненадовго… щоб вони вас побачили, - і тут же відступив на крок. 
Він дивився на мене з таким жахом, наче побачив привида. 

Мені довелось привести себе до ладу, вийти, проїхатися звичним шляхом. На свіжому повітрі їсти захотілось так, що я зупинився біля першого ж селянського будинку і спитав господарів, чи є в них на продаж хоч трохи хліба. Жінка впізнала мене і розгубилась, сплеснула руками:
- Боже ж мій! Ваша високосте… та яке продати, тут же все належить вам!.. – і ні монети не зважилась взяти, поспішила було до печі, але тут згорблена стара наблизилась, човгаючи ногами у м'яких черевиках, і скрипучим голосом зупинила її: 

- Ельзо, стій. Ти ж тільки глянь, його високість ледве на ногах тримається, наче в дорозі зовсім не їв. Від ситного тільки гірше буде… юшки принеси! І мій цілющий відвар завари!

Я важко опустився на лавку біля столу, поклав руки на стільницю й схилив на них голову, ховаючи обличчя. Щоки палали від болю і сорому. 
Ці люди думають, що я їх захищаю, що я виснажився на війні чи в дорозі, а я…

Стара погладила мене по голові так, наче я був її сином чи внуком, і охнула:
- Вже й сивина у волоссі з'явилась. Хай Бог милує, як вам важко, скільки ж то на ваші плечі впало. 

Я здригнувся і тільки тоді заплакав. А вона ні про що не питала, тільки поставила переді мною юшку, велику чашку з відваром, який солодко пахнув квітами, і забурчала, відганяючи родичів:
- Ельзо, піди в курнику прибери. Генриху, чого прийшов? Пізніше пообідаєш, краще глянь, чи малі ніякої шкоди не наробили. Бачте ж, його високості перепочити треба. Натерпівся…

І я змусив себе їсти, продовжувати виїжджати по околицях, читати листи, віддавати накази. 

…Минуло трохи більше тижня, коли стало відомо, що Рада відмовилась посилати іншого командувача до Істрії. Міністр Макбрайд заявив королю: «Ми змусимо вас зректись трону на користь принца, якщо ви вирішите продовжити воювати». 

Я зім'яв лист. Чому вони всі схаменулись тільки тепер?! 
Тепер, коли Ембера вже немає.  

А я мусив жити. Без нього…
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше