- Ти ревнуєш? – Ембер засміявся і стиснув мене в обіймах. Я притулився обличчям до його шиї, запустив пальці в золотисте волосся. – Не думай ні про що, сонце. Минуле вже пройшло. Майбутнє ще не настало. А зараз – тільки ми з тобою.
Він віджартовувався, але я зрозумів, що розпитувати далі не варто.
Тоді мені боліло. Звісно, я ревнував! А ще більше – ненавидів короля за цей страшний вирок.
Тепер я розумію… Ембер був правий. Бо ми провели цілих два незабутні дні.
Більше ми не говорили ні про політику, ні про минуле… майже не розмовляли.
Їли. Пили місцеве біле вино - міцне, з ледь відчутною гірчинкою.
Після ванни Ембер сидів, закутавшись в широкий м'який халат, і грівся біля каміна, а я обережно розчісував йому волосся і притискався губами до його шиї, до плечей…
Я малював його таким, спокійним і трохи сонним. Він спостерігав за моїми рухами, тоді піднявся, перебрався ближче до мене, обійняв зі спини. Спитав:
- А інших чоловіків ти малював?
- Ти ж казав, ми не будемо говорити про те, що було колись, - у мене навіть вийшло усміхнутись, майже безтурботно.
Ембер провів кінчиками пальців по краю аркуша.
- Я не про минуле, а про творчість.
Мені стало ніяково, коли я згадав, як зображував тих, з ким проводив час тоді, до війни. Навіть вуха запалали. Ембер обійняв мене і прошепотів на вушко:
- Значить, малював. І, мабуть, такими невинними замальовками не обмежувався.
- Ембер! –вигукнув я. – Здається, наше вино дуже хмільне.
- Намалюй мене так, як їх, - попросив він. – Якщо я вже не генерал і не герцог, значить, все можна.
І була тиша, шурхіт олівця по паперу, потріскування дров у каміні.
Була ніч, яку я пам'ятаю і зараз так, наче ми тільки вчора спали, не розмикаючи обіймів. Щоразу, коли мені здавалось, що в моєму житті не було нічого хорошого, я заплющував очі і повертався в ті миті.
Пам'ятаю, як Ембер дивився на мене, гладив долонею по щоці і питав: «Як ти? Не мовчи… скажи мені – все добре?».
Я тільки міцніше притискав його до себе, наче хотів втримати так – назавжди.
…Він спав, вмостивши голову мені на коліна. І знову я не наважувався поворухнутись.
А коли ми прощались, Ембер поцілував мене неочікувано владно і сказав:
- Тільки не смій послідувати за мною, чуєш? Пообіцяй мені.
- Але як мені жити без тебе?!
Він стиснув мене в обіймах.
- Ти знаєш.
#2979 в Любовні романи
#568 в Короткий любовний роман
#789 в Любовне фентезі
Відредаговано: 14.11.2026