12

Я сховав лист у шкатулку з подвійним дном, і обережно поставив її у шафу, хоча руки тремтіли, і хотілось з силою хлопнути дверцятами. Та навіть шуму я не міг собі дозволити: можуть почути слуги, підуть розмови, що щось сталось.

Опустився на килим і сів, обхопивши коліна руками. Я нічого, нічого не можу зробити! 

Другий принц крихітної держави. Зільберзеє – клаптик на карті, менше за якусь одну провінцію Вальмейну. Я навіть мріяти не посмію, щоб оголосити війну, викликати короля Демієна на поєдинок і вбити його…

Та навіть боєць з мене ніякий.

Плечі тремтіли, горло стискалось, я нерівно дихав, але очі залишались сухими. Я нічого не міг зробити для Ембера… тільки наказати відчинити перед ним ворота Білого гнізда, дозволити йому зупинитись – і провести з ним день чи два… а потім він вирушить на вірну смерть.

Про цей звичай Вальмейну я колись читав у старих хроніках. За зраду або поразку на війні король мав право засудити полководця до ганебної публічної страти – але натомість міг прислати флакон з отрутою або кинджал. Це вважалось милостивим даром… і не згадувалось вже років двісті! Король Демієн, тим більш, обожнював проголошувати промови про те, скільки важить для нього думка Ради і народу. 

Пусті слова! Все брехня. 

І я ж навіть не скажу Емберу: «давай все покинемо, давай вдвох втечемо за море». Хтозна, що тоді зробить король з його людьми. І хтозна, чи зможу жити далеко від Зільберзеє я, і що станеться з нашими рослинами і птахами, якщо я втечу – династія і природа пов'язані надзвичайно міцно. 

Я нічого не можу вдіяти! Тільки відкрити ворота і дозволити Емберу перепочити тут … а тоді попрощатися з ним вже назавжди.  

Сидів нерухомо, не відводячи погляду від тіней на стіні.
А якщо я піду в небуття слідом за ним? Моє життя для сім'ї – не така вже й велика втрата. 

Яким же наївним я був. Ембер і про ці думки здогадався, хоча я нічого йому не говорив. 

Втім, це було пізніше, а тим ранком я намагався робити вигляд, що нічого не сталось. 
Командир варти спитав про нокта і про незнайомця, який приїхав зі мною. Я тихо відповів:
- Юргене, Вальмейн програв війну. Але поки що нікому тут нічого не кажіть. Я відправлю нокта з листом до батька. 

- Боже милостивий!.. – Юрген склав руки в молитовному жесті. – Ваша високосте… а це не може бути… спроба Вальмейну обманути?

- Я знаю про це від надійної людини. Але поки що більше нічого не можу розповісти. 

Всі інші рішення прийматимуть батько і Зігфрід. 
Крім одного.

І я чекав. 

Минуло трохи більше тижня, коли мені повідомили, що біля посту на кордоні чекає вершник і просить зустрічі зі мною. Я виїхав. 

Їхав по сірій землі, повз голих дерев з потемнілими від дощу гілками. Сніжинки падали з темного, похмурого неба, але танули в повітрі. Плащ на мені скоро став вологим, а по обличчю тягнулись вологі сліди від краплин дощу. 

Ембер стояв, притулившись до коня і погладжуючи його по шиї. Я спішився і в кілька кроків перетнув відстань між нами, та не наважився його  торкнутись, пам'ятаючи, що мені говорили про поранення.

Він повернув голову – тут я побачив свіжий шрам від скроні до підборіддя – і зробив крок мені назустріч. Усміхнувся безтурботно, як колись. Провів по шраму кінчиками пальців.
- Не переймайтесь, ваша високосте! Це всього лише подряпина.

Я нічого не зміг сказати, тільки піймав його руку і стиснув у своїй. І ми рушили до фортеці.