11

Залишившись на самоті, я розгорнув лист. Читав повільно, розбираючи почерк – красивий, але надто дрібний і химерний, наче каліграфія якогось далекого і таємничого народу. А тоді, зрозумівши зміст, перечитував ще раз, щоб впевнитись... Може, я помиляюсь? 

Ні, ні, ні, раптом я щось невірно зрозумів?! Цього ж просто не може бути. 

Свічка догорала, я запалив нову. За вікном рожевів світанок. Я сидів за столом і знову вдивлявся в рядки.

«Милий Теодоре, 
я не хотів би, щоб наша нова зустріч була такою, але… зробленого вже не повернеш. Мені слід було від самого початку відмовитись керувати цією кампанією. Хоча, хтозна… відмовився б я, Демієн призначив би когось іншого, а як вчинив би той… не знаю…

Демієн не був в Істрії, а от я якось їздив з посольством, давно… і знаю цей народ. Вони горді. Вони не люблять, коли їм нав'язують чуже, навіть якби те чуже пішло б їм на користь. Хитрощами ми добилися б більшого, і без крові. Але Демієн вже не той, яким був в юності… він не вважає за потрібне домовлятись, а хоче, щоб перед ним схилялись.

Я писав йому з Соллеро. Чесно розповів, як ми брали з боєм не те що кожну вулицю – кожен будинок, і що робили істрійці з нашими полоненими. Просив припинити війну. Я б не пробачив собі, якби і далі посилав людей на вірну смерть…

Теодоре, я пішов в армію, коли вороги нападали на Вальмейн. І воював з рівними, а не з хлопцями, які не знають, як тримати шаблю в руках! А своїм підлеглим я тим більше не дам брати на душу такий гріх.

Демієн відповів, що якщо я виведу армію з Істрії, то для нього буду державним зрадником. Вся провина за поразку – тільки моя… єдине, що він мені милостиво подарує – право повернутися до маєтку і прийняти отруту.

Що ж, якщо це врятує життя людям, я згоден. Я виїжджаю у Вальмейн. 
Дозволиш мені зупинитися в Білому гнізді?
Тільки мені – армія повернеться іншим шляхом. 

Втім, якщо ти відмовиш, я не стану наполягати. Ти кронпринц, ти маєш право не вірити мені. 

Та я буду вдячний тобі і долі, якщо нам випаде ще один день разом.

Ембер».