9

А невдовзі я поїхав на кордон, плекаючи тільки одну мрію: щоб нам не довелось зустрітись вже як вороги. 

Не хочу згадувати кілька років, що минули після того. Мені залишилось не так багато часу, щоб знову згадувати про політику… 

…З кожним днем Генріх Істрійський витрачав все більше золота на ворожбитів, які обіцяли йому здорового сина, майбутнього спадкоємця престолу, велич і перемоги. Селяни гнули спини на полях, ремісники майже не виходили з майстерень, заробляючи на нові й нові податки… і навіть придворні вдавали з себе бідніших, ніж справді. Хтось вдавав релігійність і скромність, хтось тихенько вкладав гроші в банки сусідніх країн. А гроші з державної скарбниці падали наче в бездонну прірву. 

Навіть у Білому гнізді з'являлись істрійські біженці. Зморені, знесилені, готові працювати просто за їжу, дах над головою і спокій.

Королева марніла, хворіла, та народити так і не могла. Казали, Істрія доживає останні дні. 

Звісно, король Демієн не міг впустити шанс на таку легку перемогу. У вальмейнських газетах писали: «це буде розважальна прогулянка… Істрія не протримається і тижня». 
Через наші міста пройшли корпуси в розкішних червоних з золотом мундирах. Армія вирушала не як на війну – як на парад. 

І справді, король Генріх втік, як тільки кордон перетнули перші полки Вальмейну. 
Ніхто не міг передбачити, що народ стоятиме до кінця. 

До мене доходили тільки запізнілі звістки і суперечливі чутки. Що відбувалось насправді, я не знав. Але й уривчастих розповідей вистачило, щоб я втратив спокій і перестав спати ночами. 

Прокидався від найменшого звуку і довго ходив темною кімнатою, перш ніж знову лягти. По кілька разів перечитував кожен звіт. 

Зігфрід написав мені лист – звелів тримати нейтралітет, більше не приймати у фортеці нікого, з жодної з сторін. Мені здавалось, тільки те, що дружина вже встигла народити йому сина, утримує його від розлучення.

І я не смів навіть мріяти хоч якось самому дізнатися, чи Ембер живий і що з ним. Газети ж доходили з запізненням і навряд чи там була вся правда.

У Вальмейні святкували блискучу перемогу, здобуття фортеці. Від переселенців з Істрії я чув, що насправді вона захищала крихітне містечко, яке почало занепадати ще років сто тому. А ще вони говорили: «у нас ненавиділи короля і його двір, тут нічого не скажеш… але якими поганцями не були б свої, чужинців нам не треба, навіть найкращих». 

Один офіцер з Білого гнізда чудом отримав звістку від дочки… та була заміжня за істрійцем. І після того товариші не раз питали, що вона пише… але офіцер мовчав кілька днів, поки врешті не розповів, що воювати проти солдатів Вальмейну пішли навіть жінки і підлітки. Селяни взялись за сокири і вила. В кожному лісі чекала пастка, в покинутих селах – отруєні криниці, отруєні запаси.

Я після того не спав кілька діб. 
Ембер прославився у війнах проти суперників, які переважали числом і вмінням. Честь не дозволить йому стріляти в майже не озброєних обірванців. 

Все це не могло скінчитися нічим добрим.