8

Музику з палацу було чути навіть тут, вдалині. Але здалеку мелодія звучала не владно і урочисто, а ніжно, тихо, майже як шепіт зізнань. 

М'яке світло ліхтаря падало на жовтуваті, трохи прив'ялі айстри. Пахло квітами, осіннім листям і травою. 

- Ви рідко танцюєте... - знову сказав Ембер.

Я провів по щоці кінчиками пальців, наче випадково. 
- Поки брат не одружився, роль господаря дому виконую я... чи господині... 

Ембер усміхнувся. 
- Ви говорите так, наче змирилися з думкою залишитись самотнім  до кінця життя.

Слова про те, що так краще для держави, зараз прозвучали б фальшиво. Сказати правду, що зі мною не так - без світських метафор, без натяків... я б не зважився.
Та цього і не знадобилось. 

Ембер усміхнувся.
- Ваша високосте, дозвольте запросити вас на танець.

Він взяв мою долоню в свої, стягнув рукавичку і відкинув в сторону... торкнувся губами моїх пальців... тоді зняв другу... і було в цьому невинному жесті щось таке, чого я не відчував з тими, іншими, які просто залишались ненадовго і йшли, одразу зникаючи з пам'яті.

- Не може бути, щоб ви... - я тремтів від найменшого дотику. 

- А любов не питає, - Ембер на мить притиснув палець до моїх губ. 

А тоді притягнув мене до себе і повів у танці. 
Тримав мене так міцно. Я відчував, які сильні у нього руки, який він теплий, навіть гарячий, як б'ється його серце. Відчував його запах - ледь вловимий аромат сандалу і орхідей. 

Мені не вірилось, що це все - зі мною. Чому раптом зі мною? Його ж так люблять жінки, і він їх теж.

Це зараз я розумію: в його серці було стільки любові, що вистачало на всіх... жінок, короля... і навіть мені Ембер подарував кілька вечорів, які я згадую і досі.
А тоді музика змовкла. Ми зупинились, але я все ще тримав Ембера в обіймах. Прошепотів:
- Мені так шкода їхати. Дивне відчуття… що я хотів би залишитися з вами довше. Пробачте. Я не повинен був вам це говорити.

- Ваш погляд сказав мені більше, ніж слова, - і Ембер торкнувся моїх губ легким поцілунком. – Теодор… якби я міг, провів би з вами не просто один вечір. Але будь-що більше – ризик… для вас. 

Я подивився йому в очі.
- Я б не шкодував.

Ембер ніжно провів долонею по моїй щоці.
- Хіба ж ми обидва не знаємо, як це відбувається? Якщо ми проведемо ніч разом, а потім поїдемо виконувати кожен свій наказ… і раптом хтось дізнається… мені – пробачать будь-що. А з вами що станеться? Нещасний випадок на полюванні? Чи, як каже Демієн, апоплексичний удар, табакеркою по голові? 

- Хай навіть так, - я прикусив губу.

- Ні, Теодор. Я не маю права так з вами вчинити. Але якщо колись війни вже не буде…

І він замовк.
Він надто добре знав короля Демієна, щоб розуміти: такого ідеального «колись» у нас не станеться.