3

Через кілька днів ми виїхали на полювання. Після дощу пахло мокрим листям і хвоєю. Копита коней приглушено тупотіли по вологій землі. Десь вдалині щось зашелестіло, і мисливські собаки загавкали. Дядечко Альфред щось пожартував про нові породи, я ввічливо засміявся, не задумуючись над його словами. 

Зігфрід розповідав гостю історії з минулих князівських полювань, хвалився власними успіхами. Я їхав трохи на відстані, почуваючись зайвим. Звернув коня до  тихішої стежки, прислухаючись до лісу. 

Над нами промайнула тінь. Герцог Уеверлі підвів погляд вгору, і злегка погладив коня, який тривожно ворушив вухами. 
- Ого! Я ще ніколи не бачив таких величезних сов…

- Це нокти. Охоронці роду і цих земель, - відповів Зігфрід. Птах опустився нижче, наближаючись до мене. Мій кінь зупинився, але спокійно, звично. Я простягнув руку, погладив сліпучо-біле пір'я, нокт приглушено ухнув, підставляючи голову під дотик, поворушив крилом, і знову злетів високо в небо. Брат хмикнув: - Чомусь Теодора вони люблять. Нас просто захищають, до нього ж лащаться, наче домашні пташки. 

Герцог тихо засміявся:
- Ви, часом, не ревнуєте, ваша високосте?

Придворні за нашими спинами шепотілись, жартували  – я дивився вперед, наче й не чув, не помічав. Коли ми минали кущ блакитних троянд, герцог наблизився і сказав:
- Такі теж ростуть тільки тут… можна зірвати одну, чи вони теж лікарські?

- Не лікарські, але шипи в них довші і гостріші за ті, що в звичайних, - сказав я. – Ви можете дуже сильно поранитись. 

- Тоді не буду ризикувати, - погодився герцог. 
- Краще я сам, я знаю, як їх оминути.
Я відсунув гілку, знайшов місце, де немає шипів, зірвав квітку і простягнув йому. А він вплів троянду у волосся. 

Пізніше я ще не раз малював його саме так. Блакитні пелюстки на золотистих хвилях. Але тих портретів я нікому не показував.

А в наш останній день разом Ембер сказав, що ту троянду зберіг… засушив між сторінок улюбленої книги. 

Навіть від легкого дотику до його пальців мене кинуло в жар. Герцог уважно подивився на мене, та нічого не сказав. І я відвів погляд, не зважуючись дивитись йому в очі. 

Більше всього я боявся, що брат здогадається. Глянув на нього, але він вже захоплено вистежував щось вдалині.

Зігфрід і так досить поблажливо ставився до мого недоліку. Нічого не розповів батькам, коли я вперше закохався в юнака. Навпаки, випадково побачивши аркуші з моїми віршами, застеріг: «Теодоре, пробач, що я прочитав, і що говорю це… але Герман не та людина, яка заслуговує на твої почуття. Він весь в свою матір – любить прикинутись загадковим, зобразити, як нібито страждає, щоб отримати якусь вигоду». 

Про мої романи з акторами Зіг теж майже нічого не говорив. Міг тільки при людях пожартувати – «Тео, дівчата з театру так тебе люблять, що я навіть заздрю». Або процитувати якийсь модний віршик про зрадливість зірок сцени. Він знав, до кого я приїжджаю, і не робив з цього трагедії. Це ж не всерйоз. Як феєрверк: швидко загорається, швидко гасне. 

Але інтерес до генерала з Вальмейну – це вже інше. Гірше, ніж просто «мені подобаються тільки чоловіки».