2

Згадую з самого початку... того року король Демієн приєднав до своїх володінь нові землі, але ходили чутки, що на цьому ще не все. Батько об'їжджав з інспекцією наші фортеці - бо Зільберзеє князівство маленьке, клаптик на карті... кілька наших сусідів-князів, володарів таких же іграшкових держав, вже визнали протекторат Вальмейн. Ми тримались, проте не числом чи зброєю. Звірі, птахи і рослини, які водяться у нас, більше ніде не живуть. Вивезти їх звідси - загинуть. А ліки з наших квітів купляє весь континент. Квіти ж не можуть існувати без зв'язку з всією іншою природою. Руйнувати нас невигідно.

Але батько боявся, що король Демієн вирішить воювати не по правилам.
Бо через нас легше дістатися до Істрії. Чутки ж ходили різні...

Герцог Уеверлі приїхав з дипломатичним візитом. Нас представили одне одному на світському вечорі. Моя роль на таких вечорах зводилась до того, щоб мило розмовляти з гостями, обговорювати мистецтво - точніше обмінюватись загальними фразами, які люблять голови знатних сімей... вести доброчесні розмови з дамами і їх дочками на виданні... серйозні ж рішення завжди ухвалювали батько і Зігфрід. Бо я не тільки народився молодшим. Я не такий, як всі.

Хоча Зігфрід, коли дізнався, сказав, що це не ганьба, а навпаки, дуже практично: якщо я не одружусь і не матиму дітей, його власним нащадкам нічого не загрожуватиме. Зільберзеє залишиться в одних руках.

Того вечора я змушував себе усміхатись і грати цю роль - милого і приємного другого кронпринца, окраси палацу. В думках ще звучав недавній жарт брата: «поки я не одружусь, роль господарки дому виконуєш ти». Зіг, мабуть, не мав на увазі нічого поганого, та й мені, загалом, подобається, коли люди мило проводять час...
Але щось не давало спокою.
В двадцять років всі схильні до меланхолії.
Коли нас представили, герцог потиснув мені руку - і через тонку рукавичку я відчув, яка у нього гаряча долоня. Він, до речі, рукавичок не носив. І волосся не стриг коротко, як було останнім часом модно.

А й справді, шкода було б такої розкоші!
Не пам'ятаю, про що ми говорили. Тільки досі згадую, як стояли з келихами білого вина, герцог розповідав про якийсь смішний випадок в столиці королівства, і ніби ненароком торкнувся мого плеча.

У нас в Зільберзеє між чоловіками так не прийнято. Можливо навіть, хтось тоді на нас озирнувся.
Але я не уникнув дотику і нічого не сказав про етикет. Тільки усміхнувся.
Щось вабило мене до нього... в тому, як він говорив, як сяяли його очі, як пив вино і куштував солодощі... в усьому була така радість від життя, якої я не бачив в звичному оточенні, де все було продумано і стримано.