1

Червоніє листя кленів. Падає на вимощену сірим каменем доріжку, в кінці якої - замок з айхенвальдського рожевого каменю, того самого, який так складно видобути. Ходять навіть легенди, що там земля віддає свої багатства, тільки якщо їх хочуть отримати з благою метою. Хтозна, чи це так... але для будівництва академії мистецтв камінь видобули і привезли.

П'ять років праці.
І нарешті, цієї осені, академія прийме перших студентів.

Її назвали на мою честь, адже задум був мій... я пропонував - на честь матері або когось з предків, та брат був проти. «Це не логічно, ніхто з них не цікавився мистецтвом».

В цьому він правий - це я в нашій сім'ї такий дивак, ще добре, що молодший син.

А дати назву в пам'ять про того, про кого я насправді думав, коли зробив перший нарис замку - я не маю права.

Королівство Вальмейн і досі не люблять згадувати.
І герцога Ембера Уеверлі - теж... хоча якраз він і спробував зупинити свого повелителя.

Завтра буде офіційне відкриття. Сьогодні я просто ходжу алеями парку. Так, без цілі.
Осінь життя спонукає до роздумів.

Мені вже сімдесят. На троні сидить мій внук - брат десять років тому зрікся трону на його користь. Пора давати дорогу юним.

Може, ця осінь стане моєю останньою. З кожним роком мені все важче жити з пам'яттю минулого.
З тим, що я живу, старію, побачив внука... може, і правнука чи правнучку на руках потримаю, якщо доживу до весни.

А Емберу навіки тридцять п'ять.

«Король милостиво дарував право померти».
Милість - прийняти отруту у власному маєтку, тихо і без болю відійти у вічний сон.
Без допитів, без суду, без публічної страти.

«В пам'ять про давню дружбу».
Він перечитував лист і посміхався. Я тоді спитав: чому?

Ембер відклав аркуш у сторону.
- Я ж знаю Демієна ще з тих пір, як нам було сімнадцять. Він не любить визнавати своїх слабкостей і помилок. Якби він сказав мене судити - про те, чому я вивів війська з Істрії, почула б уся Рада П'ятисот. Помру тихо на самоті - наші розмови і листи залишаться між нами.

І він подивився в вогонь в каміні.
- Демієн палив всі листи, що я йому писав, одразу, як дочитував... якось сказав мені: «якби ти був жінкою, такі слова зруйнували б твою репутацію».
Засміявся безтурботно, так, наче ці дні в Зільберзеє були просто дружнім візитом, а не зупинкою на шляху до останньої королівської милості.

Я тоді так і не зважився спитати, кого він насправді любив.