Розділ 11. Осіннє весілля

Осінь була в самому розпалі.

Подвір'я маєтку Розумовських укрилося золотим листям. Сонце час від часу визирало з-за хмар, ніби й воно хотіло стати свідком цієї події. У великій залі зібралися родичі, сусіди, поважні гості й міська знать. Хтось тихо перемовлявся, хтось із цікавістю поглядав на двері, адже всі чекали на рішення після викриття змови барона.

Софія стояла біля високого вікна.

Її руки тремтіли.

— Панно... ви хвилюєтеся? — лагідно запитала Марія, поправляючи її зачіску.

Софія нервово всміхнулася.

— Дуже. У мене таке відчуття, ніби серце зараз вискочить із грудей.

Марія тихо засміялася.

— Це хороший знак.

— Хороший?

— Так. Значить, поруч буде людина, яку ви справді кохаєте.

Софія на мить заплющила очі.

— Лише б він приїхав...

Раптом надворі почувся гуркіт карети.

У залі відразу стихли всі розмови.

Один зі слуг голосно оголосив:

— Граф Олександр Воронцов!

Усі повернулися до входу.

Олександр спокійно зайшов до зали. Він виглядав утомленим після дороги, але в його очах була така впевненість, якої Софія ще ніколи не бачила.

Їхні погляди зустрілися.

Вона ледь стримувала сльози.

— Ти повернувся... — ледве чутно прошепотіла вона.

Олександр усміхнувся.

— Хіба я міг не повернутися?

Не звертаючи уваги на здивовані погляди гостей, він підійшов просто до Софії.

— Пробач, що змусив тебе чекати.

— Я чекала б іще довше.

Він лагідно взяв її за руку.

— Я знаю.

У залі запанувала така тиша, що було чути навіть потріскування свічок.

Олександр повернувся до батька Софії.

— Пане Розумовський...

Той уважно подивився на нього.

— Я приїхав не виправдовуватися.

Я приїхав просити найдорожче, що є у вашому житті.

Він повільно став на одне коліно.

Гості ахнули.

Навіть музиканти перестали грати.

Олександр подивився на Софію.

— Я кохаю вашу доньку всім серцем. І хочу бути поруч із нею не лише в щасливі дні, а й тоді, коли життя буде важким. Обіцяю берегти її, поважати й ніколи не дозволити їй плакати на самоті.

Потім він перевів погляд на батька.

— Чи дасте ви мені благословення і дозвіл просити руку Софії?

У батька затремтіли губи.

Він довго мовчав.

Потім підійшов до Олександра.

— Сину...

Усі здивовано переглянулися.

— Я мало не втратив доньку через власні помилки. Не хочу втратити й шанс побачити її щасливою.

Він поклав руку на плече Олександра.

— Я благословляю ваш шлюб.

Софія більше не стримувала сліз.

— Тату...

Вона міцно обійняла батька.

Потім повернулася до Олександра.

Він обережно витер сльози з її щоки.

— Ну що, майбутня графине... Усміхнися.

Вона тихо засміялася.

— Через тебе я сьогодні і плачу, і сміюся одночасно.

— Значить, усе як має бути.

Гості вибухнули оплесками.

Марія першою витерла сльози й голосно сказала:

— Гірко!

Уся зала підхопила:

— Гірко! Гірко! Гірко!

Софія засоромлено сховала обличчя.

— Вони не відстануть, — прошепотіла вона.

Олександр усміхнувся.

— Тоді не будемо змушувати їх чекати.

Він ніжно обійняв її за плечі.

— Можна?

Вона кивнула.

Їхній поцілунок був спокійним, теплим і щирим.

Не для гостей.

Не для традиції.

А тому, що після всіх випробувань вони нарешті могли бути разом.

За вікнами повільно кружляло осіннє листя.

Сонце пробилося крізь хмари й залило залу теплим світлом.

Здавалося, сама осінь благословляла їхнє кохання.

Так закінчилася історія страху.

І почалася історія сім'ї, побудованої на довірі, повазі та любові. 

Гості вже сіли за столи.

У залі лунав сміх, музиканти тихо грали вальс, а слуги розносили гарячі страви.

Олександр і Софія стояли трохи осторонь біля високого вікна.

— Нарешті ми можемо просто поговорити, — усміхнулася Софія.

— Без барона, без листів і без погонь.

— Це вже схоже на диво.

Вона тихенько засміялася.

Олександр уважно подивився на неї.

— Можна поставити одне питання?

— Можна.

Він зробив дуже серйозний вираз обличчя.

— Скажіть чесно... скільки вам років?

Софія здивовано кліпнула очима.

— Це ще навіщо?

— Цікаво.

Вона хитро всміхнулася.

— А як думаєте?

Олександр удав, що дуже уважно її розглядає.

— Ну... думаю... років тридцять.

Софія широко розплющила очі.

— Тридцять?!

Вона легенько штовхнула його в плече.

— Ви що, насміхаєтеся?

Олександр ледве стримував сміх.

— Трішечки.

— Графе, ви зараз договоритеся.

— Добре, добре... Тоді двадцять дев'ять.

— Олександре!

Вона вже сміялася так щиро, що кілька гостей озирнулися.

— Та жартую я.

Він узяв її за руку.

— Насправді... вам, мабуть, двадцять два.

Софія примружилася.

— Майже вгадали.

— То скільки?

— Двадцять три.

— Значить, я помилився лише на рік.

Вона лукаво всміхнулася.

— А тепер моя черга.

— Запитуйте.

— Скільки років вам?

Олександр удав, що замислився.

— Ну... років сімдесят.

Софія розсміялася.

— Та ні!

— А що? Уже спина після дороги болить.

— Брехун.

— Трішки.

Вона похитала головою.

— Якщо чесно... я б дала вам років тридцять.

— Ох... уже не так страшно.

— Але інколи поводитеся, як хлопчисько.

— Це поруч із вами.

— Чому?

Олександр ніжно стиснув її долоню.

— Бо поруч із коханою жінкою хочеться не рахувати роки, а просто бути щасливим.

Софія опустила очі й усміхнулася.

— Знаєте... мені дуже подобається, коли ви жартуєте.

— Це добре.

— Чому?

— Бо я хочу, щоб після всього пережитого ти сміялася якомога частіше.

Вона прихилилася до його плеча.