Розділ 9. Лист, що не дійшов

Минуло десять днів.

Осінь ставала дедалі холоднішою.

Софія щоранку виходила до воріт маєтку, вдивляючись у дорогу. Кожен вершник змушував її серце битися швидше.

Та щоразу це був не він.

Не Олександр.

Вона поверталася до кімнати, силкуючись усміхнутися, але з кожним днем це ставало дедалі важче.

— Панно... — тихо сказала Марія, заносячи чай. — Ви майже нічого не їсте.

— Не хочеться.

— Так не можна.

Софія сумно всміхнулася.

— Коли людина постійно чекає... апетит зникає.

Марія опустила очі.

Її мучило сумління.

Вона більше не могла мовчати.

— Панно...

— Так?

— Мені треба вам дещо розповісти.

Софія одразу помітила, як тремтять її руки.

— Що сталося?

Марія важко вдихнула.

— Ваш лист...

Софія різко підвелася.

— Він отримав його?

По щоках Марії покотилися сльози.

Вона похитала головою.

— Ні...

У кімнаті стало так тихо, що було чути потріскування дров у каміні.

— Як... ні?

— Я не змогла його передати.

Софія зблідла.

— Чому?

Марія заплакала.

— Дорогою мене зупинили люди барона.

— Що?

— Вони забрали лист. Сказали, що якщо я хоч комусь розповім, мене виженуть... або зроблять ще гірше.

Софія повільно опустилася на стілець.

Її руки тремтіли.

— Тобто...

Вона насилу вимовила слова.

— Олександр навіть не знає, що я писала йому?

— Ні, панно...

Марія впала перед нею навколішки.

— Пробачте мені... Я дуже боялася.

Софія дивилася на неї довгу мить.

Потім сама опустилася поруч.

— Маріє...

Покоївка не сміла підняти очей.

— Подивися на мене.

Марія повільно підвела голову.

— Я не серджуся.

— Але через мене...

— Винен не ти.

Софія міцно обійняла її.

— Винен той, хто залякує людей і думає, що страхом можна керувати чужими долями.

Марія розплакалася ще сильніше.

— Я думала, ви мене проженете...

— Ти моя подруга, а не просто покоївка.

Ці слова змусили Марію заплакати ще дужче.

Та раптом до кімнати зайшов батько.

— Що сталося?

Софія піднялася.

— Тату... барон перехопив мого листа до Олександра.

Батько зблід.

— Отже... він знав про кожен наш крок.

— Так.

Чоловік стиснув кулаки.

— Я більше не дозволю йому керувати нашим життям.

Софія підійшла до вікна.

Осінній вітер кружляв листя над алеєю.

Вона тихо прошепотіла:

— Якщо ти зараз думаєш, що я тебе покинула... знай, це неправда. Я люблю тебе так само, як і в день нашого першого поцілунку.

Далеко від маєтку, на дорозі до Києва, Олександр саме діставав із поштової сумки один-єдиний конверт.

На ньому був знайомий почерк.

Але всередині лежав зовсім інший лист.

Підроблений.

І після його прочитання вираз обличчя Олександра різко змінився...