Розділ 8. Розлука

Осінній ранок видався напрочуд тихим.

У саду лежав густий золотий килим із листя. Холодний вітер гойдав гілки старих кленів, а над річкою стелився білий туман.

Софія стояла біля вікна.

Вона майже не спала цієї ночі.

Учорашня газета змінила все.

Місто гуділо плітками.

Батько мовчав.

Марія плакала, думаючи, що панна цього не бачить.

А Софія лише чекала.

Вона вірила, що Олександр прийде.

Раптом у двері тихо постукали.

— Панно...

— Заходь, Маріє.

Служниця зайшла до кімнати, тримаючи в руках конверт.

— Це щойно принесли.

Софія одразу впізнала почерк.

Серце шалено забилося.

Вона швидко розірвала печатку.

«Софіє. Я мушу негайно їхати до Києва. Якщо не зроблю цього зараз, моя родина втратить маєток, а я не зможу захистити ні тебе, ні наше майбутнє. Повір мені ще трохи. Я повернуся. Обов'язково. Твій Олександр.»

Лист випав із її рук.

— До Києва...

Марія тихо підійшла.

— Панно...

— Він їде...

Вона не плакала.

Лише відчувала дивну порожнечу.

Наче разом із цим листом із її життя зникло сонце.

Тим часом...

Олександр уже стояв на подвір'ї свого маєтку.

Кінь нетерпляче бив копитом.

Дворецький Андрій подавав дорожню сумку.

— Пане графе, може, зачекаєте хоча б до завтра?

— Не можу.

— Дорога небезпечна.

— Знаю.

Олександр озирнувся на будинок.

Саме тут він мріяв колись зустрічати Софію.

Саме тут хотів почути дитячий сміх.

Але спочатку потрібно було врятувати все, що залишив йому батько.

Інакше барон Северин виграє без жодної боротьби.

— Якщо я не повернуся вчасно, він забере її...

Ця думка боліла сильніше за будь-яку рану.

Олександр стиснув у руці маленький сапфіровий медальйон, який Софія непомітно поклала йому до кишені під час їхньої останньої зустрічі.

— Я повернуся, кохана...

Навіть якщо доведеться боротися з усім світом.

Він скочив у сідло.

Кінь рушив уперед.

Колеса карети тихо заскрипіли за спиною.

Осінній вітер підхопив пожовкле листя й закружляв ним над дорогою.

У цей самий час Софія вибігла з маєтку.

Вона не знала чому.

Серце ніби кликало її.

Діставшись пагорба, з якого було видно головну дорогу, вона завмерла.

Удалині рухався вершник.

Вона не могла розгледіти його обличчя.

Та серце підказувало — це він.

— Олександре...

Її голос загубився у вітрі.

Вершник не озирнувся.

Він уже був надто далеко.

По щоках Софії повільно покотилися сльози.

— Я чекатиму...

Скільки буде потрібно.

Лише повертайся до мене...

Осінній вітер поніс її слова вслід вершникові, ніби сам хотів донести їх до чоловіка, який їхав назустріч невідомості.

Софія ще довго стояла на пагорбі.

Доки вершник зовсім не зник за осіннім серпанком.

— Панно...

Марія обережно торкнулася її плеча.

— Холодно. Ходімо додому.

Софія похитала головою.

— Знаєш... мені здається, що разом із ним поїхала частина мого серця.

Марія сумно усміхнулася.

— Коли люди кохають, так і буває.

— А якщо він не повернеться?

Марія міцніше взяла її за руку.

— Не говоріть так. Ви ж самі казали, що він чесний чоловік.

— Так... Але життя не завжди чесне.

Минув тиждень.

Жодного листа.

Жодної звістки.

Щоранку Софія вибігала до воріт, коли чула тупіт коней.

І щоразу розчаровано опускала очі.

— Знову не він...

Навіть слуги вже мовчали, бачачи її очікування.

Того вечора батько запросив Софію до кабінету.

Вона відразу зрозуміла: сталося щось недобре.

Він сидів за столом, не дивлячись на неї.

— Доню...

— Так, тату?

— Сідай.

Його голос був незвично тихим.

Софія повільно опустилася в крісло.

— Я отримав листа від барона.

Вона напружилася.

— Він пише, що готовий пробачити всі плітки... якщо весілля відбудеться до кінця осені.

— Пробачити?

Софія гірко всміхнулася.

— Це він зруйнував моє життя, а тепер ще й пробачає?

Батько важко потер чоло.

— Я більше не знаю, що робити...

— Подивися на мене.

Він підняв очі.

— Ти справді хочеш бачити мене нещасною?

Чоловік мовчав.

— Скажи чесно.

Його очі наповнилися сльозами.

— Ні...

— Тоді не змушуй мене.

Вона підійшла до батька й несподівано обійняла його.

Він здригнувся.

— Я знаю, тобі важко.

— Ти не уявляєш, як важко...

— Ми знайдемо вихід.

— А якщо ні?

Софія усміхнулася крізь сльози.

— Тоді будемо шукати ще.

Батько вперше за довгий час усміхнувся у відповідь.

— Ти стала дуже сильною.

— Ні, тату.

Вона тихо похитала головою.

— Просто тепер у мене є людина, заради якої хочеться боротися.

У цей самий вечір, далеко від дому, Олександр їхав нічною дорогою до Києва.

Втомлений кінь ледве переставляв копита.

Сам він майже не відчував холоду.

У голові були лише її очі.

— Потерпи ще трохи, Софіє... Я повернуся. Обов'язково повернуся...

Він ще не знав, що попереду його вже чекала небезпечна зустріч, яка могла назавжди змінити їхню долю.

Батько довго мовчав.

У кабінеті було чути лише потріскування дров у каміні.

Софія повільно витерла сльози й подивилася йому просто в очі.

— Тату... ви не розумієте.

— То поясни мені, доню.

— Барон не кохає мене.

Батько важко зітхнув.

— Звідки ти можеш це знати?

— Бо людина, яка кохає, не погрожує. Не принижує. Не змушує.

Вона зробила крок ближче.

— Він хоче не мене... Він хоче наші землі.

Батько різко підвів голову.

— Софіє...

— Подумайте самі. Після смерті мами більша частина маєтків записана на мене. Якщо я стану його дружиною, він отримає все.

У чоловіка здригнулися руки.