Розділ 5. Осіння злива

Осінь змінилася за одну мить.

Ще годину тому над лісом світило тьмяне сонце, а тепер важкі хмари затягнули небо. Вітер зривав із дерев пожовкле листя, кружляючи ним над дорогою.

Софія сиділа в кареті й мовчки дивилася у вікно.

Поруч дрімала служниця Марія.

Після розмови з батьком минуло два дні.

Два дні страху.

Два дні безсонних ночей.

І жодної відповіді, як урятуватися.

Карета різко сіпнулася.

— Що сталося? — стривожено запитала Софія.

Візник відчинив дверцята.

— Панно, колесо загрузло в багнюці. Доведеться трохи зачекати.

У ту ж мить небо розірвав грім.

За кілька секунд почалася справжня злива.

Дощ лив так густо, що за ним майже не було видно дороги.

— Господи... — прошепотіла Марія.

Раптом почувся тупіт кінських копит.

Із завіси дощу виринув вершник.

Софія придивилася.

Серце шалено закалатало.

— Олександр...

Він зіскочив із коня й майже одразу опинився біля карети.

— Панно Софіє! Ви не постраждали?

Вона лише похитала головою.

— Ми не можемо рушити.

Олександр швидко оглянув дорогу.

— За кількасот метрів є мисливський будиночок. Під час такої зливи залишатися тут небезпечно.

Він простягнув руку.

— Ходімо.

Софія нерішуче подивилася на потоки дощу.

— Ми промокнемо...

Олександр усміхнувся.

— Це найменша біда.

Вона несміливо поклала свою долоню в його.

Його рука була теплою.

Міцною.

Надійною.

І вперше за останні дні Софія відчула, що їй більше не страшно.

Вони побігли крізь дощ.

Вітер бив у спину.

Поділ сукні намок і став важким.

Софія ледь не послизнулася.

— Обережно!

Олександр встиг підхопити її.

Вона мимоволі притиснулася до нього.

На якусь мить увесь світ перестав існувати.

Лише шум дощу.

І шалений стукіт двох сердець.

Вона швидко відступила.

— Пробачте...

— За що?

— Я...

Він лагідно всміхнувся.

— Не вибачайтеся.

За кілька хвилин вони забігли до старого мисливського будиночка.

Усередині було темно.

Олександр швидко запалив свічку.

Тепле світло освітили дерев'яні стіни, старий камін і невеликий стіл.

Софія тремтіла.

Не лише від холоду.

— Ви змерзли.

Він зняв із плечей свій темний плащ.

— Візьміть.

— Ні... А ви?

— Мені буде легше, ніж вам.

Вона довго вагалася.

— Дякую...

Закутавшись у його плащ, Софія відчула знайомий аромат хвої, шкіри й легкого тютюну.

Чомусь саме цей запах дарував відчуття безпеки.

Олександр розпалив камін.

Полум'я повільно ожило.

У кімнаті стало тепліше.

Довго вони мовчали.

Кожен боявся сказати зайве.

Нарешті Софія тихо промовила:

— Ви коли-небудь боялися втратити людину... ще до того, як вона стала частиною вашого життя?

Олександр повільно підняв очі.

— Саме це я відчуваю зараз.

Вона завмерла.

Її серце пропустило удар.

— Софіє... — його голос став тихим. — Відтоді як ми зустрілися на балу, я не можу перестати думати про вас.

По її щоках покотилися сльози.

— Не кажіть цього...

— Чому?

— Бо тоді мені буде ще важче.

Вона заплакала.

Тихо.

Без істерики.

Так плачуть люди, які занадто довго були сильними.

— Я не хочу заміж за Северина... — прошепотіла вона. — Не хочу прокидатися поруч із людиною, якої боюся. Не хочу все життя усміхатися через силу...

Голос зламався.

— Я просто хочу бути щасливою...

Олександр більше не міг дивитися на її біль.

Він обережно взяв її долоні у свої.

— Подивіться на мене.

Вона підняла заплакані очі.

— Я не знаю, що чекає нас попереду. Але присягаюся честю — я боротимуся за вас. Навіть якщо доведеться виступити проти всього світу.

Софія більше не стримувала сліз.

Вона несміливо зробила крок уперед і притулилася до нього.

Олександр обережно обійняв її.

Не пристрасно.

Не зухвало.

А так, ніби хотів захистити від усього болю, який випав на її долю.

За вікном шаленіла осіння злива.

А всередині маленького будиночка двоє людей вперше зрозуміли, що їхні почуття вже неможливо зупинити.

Та вони не знали, що неподалік, під густими деревами, вершник у чорному плащі мовчки спостерігав за освітленим вікном. Побачивши їх разом, він розвернув коня й помчав до барона Северина.

Наближалася буря. І вона була значно небезпечнішою за осінню зливу.

Дощ поступово стихав.

Лише важкі краплі зривалися з даху мисливського будиночка й тихо падали на землю.

Софія не поспішала відходити.

Вона все ще стояла поруч із Олександром, опустивши очі.

— Пробачте... — тихо мовила вона. — Я ніколи не дозволяла собі такої слабкості.

Олександр ледь усміхнувся.

— Якщо людина не може поплакати поруч із тим, кому довіряє, то кому тоді довіряти?

Вона підвела на нього заплакані очі.

— Ви справді вважаєте, що я вам довіряю?

— А хіба ні?

Софія задумалася.

Потім несміливо кивнула.

— Так... І це мене лякає.

— Чому?

— Бо ми знайомі зовсім недовго, а поруч із вами я відчуваю себе так, ніби знаю вас усе життя.

Олександр тихо засміявся.

— У мене так само.

Він зробив крок ближче.

— Я не хочу вас квапити. Не хочу змушувати до рішень. Але більше не можу приховувати своїх почуттів.

Софія затамувала подих.

— Я закохуюся у вас.

У кімнаті стало так тихо, що було чути, як у каміні потріскують дрова.

Софія заплющила очі.

Серце билося так сильно, що, здавалося, його можна було почути.

— Не кажіть цього... — прошепотіла вона.

— Чому?

— Бо я теж...

Вона різко замовкла.

Олександр дивився на неї, не промовляючи жодного слова.

— Я теж думаю про вас щодня, — ледь чутно сказала Софія. — І щоразу картаю себе за це. Кажу собі, що це неправильно... що так не можна... але серце мене не слухає.