Розділ 2. Пожовкле листя

Осінній ранок видався напрочуд тихим. Над старим парком клубочився легкий туман, а золоте листя повільно кружляло в повітрі, вкриваючи алеї м'яким килимом. Здавалося, сама природа не поспішала прощатися з теплом.

Софія йшла знайомою стежкою, тримаючи в руках невеликий кошик. Вона любила ці ранкові прогулянки. Тут не було допитливих поглядів, світських розмов і необхідності весь час усміхатися.

Після балу минуло три дні.

Але варто було заплющити очі, як вона знову бачила спокійний погляд графа Олександра.

— Дурниці... — тихо промовила вона сама до себе. — Це був лише один танець.

Та серце чомусь не погоджувалося.

Вона присіла біля старої лавки, де ще з дитинства любила читати книжки. Над головою шелестіло листя.

— Ви теж ховаєтеся тут від усього світу?

Софія різко обернулася.

За кілька кроків стояв Олександр.

Він усміхався так щиро, що вона мимоволі теж усміхнулася.

— Пане графе... Я не чекала вас тут зустріти.

— Якщо чесно, я теж.

Він підійшов ближче.

— Можна?

Вона мовчки кивнула.

Олександр сів на край лавки, залишивши між ними пристойну відстань.

Запанувала тиша.

Та вона не тиснула.

Навпаки, поруч із ним Софія почувалася дивно спокійно.

— Ви часто приходите сюди? — запитав він.

— Коли хочу подумати.

— І сьогодні було про що?

Вона усміхнулася куточком губ.

— Мабуть...

— Про бал?

Софія тихо зітхнула.

— Ви дуже спостережливий.

— Просто я теж згадував той вечір.

Їхні погляди зустрілися.

І знову час ніби сповільнився.

— Ви знаєте... — почав Олександр. — Я не люблю гучні прийоми. Але того вечора був радий, що не залишився вдома.

— Через музику?

— Ні.

Він подивився їй просто в очі.

— Через знайомство з вами.

Щоки Софії миттєво вкрилися рум'янцем.

Вона опустила голову.

— Ви говорите так, що мені стає ніяково.

— Тоді пробачте.

— Не треба.

Вона тихо засміялася.

— Просто... мені давно ніхто не говорив таких слів.

Олександр уважно слухав.

— Люди часто забувають говорити те, що відчувають.

— А ви не боїтеся?

— Боюся.

Вона здивовано підвела брови.

— Справді?

— Найбільше боюся не сказати правду тоді, коли вже буде пізно.

Ці слова торкнулися її серця.

Вона не знала чому, але поруч із цим чоловіком хотілося бути чесною.

— Мій батько хоче видати мене заміж.

Олександр помітно напружився.

— За кого?

— Поки що не знаю... але здається, він уже зробив свій вибір.

Граф мовчав.

Його рука мимоволі стиснула тростину.

— А ви?

— Що я?

— Ви хочете цього шлюбу?

Софія довго дивилася на пожовкле листя, що повільно падало до її ніг.

— Хочу одного... щоб мене хоча б запитали.

Її голос затремтів.

Олександр ледве стримав бажання взяти її за руку.

Але не наважився.

Він розумів: поспіх може все зруйнувати.

— Панно Софіє... Якщо колись вам знадобиться допомога... або просто людина, яка вислухає, — знайте, ви не самі.

Вона підвела на нього очі.

У них блищали сльози.

— Дякую...

У цю мить неподалік почувся тріск гілки.

Обоє озирнулися.

Між деревами майнула темна постать.

Хтось спостерігав за ними.

Олександр одразу підвівся.

— Залишайтеся тут.

Він швидко рушив алеєю, але за кілька секунд повернувся.

— Нікого.

Та на вологій землі чітко виднілися свіжі сліди чобіт.

Софія відчула незрозумілу тривогу.

Вона ще не знала, що барон Северин уже наказав своєму слузі стежити за кожною її зустріччю з графом. І ця випадкова прогулянка могла стати початком великої небезпеки.

Софія різко підвелася з лавки.

— Хто це був?

У її голосі прозвучала тривога.

Олександр уважно оглянув алею.

— Не знаю. Але мені не подобається, що хтось стежив за нами.

— Ви думаєте... це випадковість?

— Ні.

Він сказав це так спокійно, що Софії стало ще страшніше.

— Я... я повинна повернутися додому.

Вона зробила кілька кроків, але ноги раптом стали ватяними.

— Панно Софіє...

Вона різко обернулася.

— Ви не розумієте! — її голос урвався. — Ви нічого не розумієте!

На очах виступили сльози.

— Моє життя мені більше не належить...

Олександр завмер.

— Батько мовчить, але я бачу... Я бачу, як він дивиться на мене. Наче я не донька... а можливість урятувати родину. Мене навіть ніхто не питає, чого хочу я!

Сльози покотилися її щоками.

Вона більше не могла стримувати себе.

— Чому? Чому все вирішують за мене? Чому я повинна усміхатися людям, яких боюся? Чому маю вдавати, що все добре?

Її голос тремтів від розпачу.

— Я втомилася...

Вона затулила обличчя долонями.

Плечі здригалися від тихого плачу.

Олександр повільно підійшов ближче.

— Софіє...

Вона похитала головою.

— Не дивіться на мене зараз... Я така слабка...

— Ні.

Його голос був м'яким.

— Ви не слабка.

Вона опустила руки.

— То чому мені так боляче?

— Бо ви довго мовчали.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Олександр обережно простягнув їй чисту хустинку.

— Не соромтеся своїх сліз.

Софія несміливо взяла її.

— Мама завжди казала, що справжня пані не плаче на людях...

— А моя мати казала інакше.

Вона здивовано глянула на нього.

— Вона говорила: «Людина, яка ніколи не плаче, одного дня може перестати відчувати».

Ці слова остаточно зламали внутрішню стіну, яку Софія так довго будувала.

Вона заплакала вже не стримуючись.

Не від слабкості.

Від усього болю, який носила в собі останні два роки.

Олександр не перебивав її й не намагався знайти «правильні» слова. Він просто залишався поруч.

Коли сльози трохи вщухли, Софія глибоко вдихнула.

— Пробачте... Я не знаю, що зі мною сталося.