Нюп.

Звук музики, що раптово заграла, примусив мене здригнутись. Петрович встав і пішов до вікна. На підвіконнику світилась  якась тоненька коробочка, розміром з долоню. Звук йшов звідти. Петрович приклав коробочку до щоки.

- Нюп?! - радісно вскочила Киця і побігла до Петровича.

Я остовпів. Чомусь думав, що їхній загадковий Нюп - це людина, а воно он що.

- Хоче, щоб ти вийшла з тачкою йому назустріч, - звернувся Петрович до Киці. 

Та швидко схопила щось невеличке,  легеньке, з двома колесами, напевне то і була розкладна тачка, і вибігла на вулицю.

Я теж підійшов до вікна.

- Що це? - кивнув на коробочку.

- Сяомі, - відповів Петрович.

- Не розумію.

- Смартфон.

Я знизав плечима і розвів руками, показуючи, що однаково нічого не зрозумів.

- Ну, мобільник такий.

Побачивши, що я продовжую стояти з німим запитанням, Петрович пояснив: - телефон.

- А-а-а, рація, - здогадався я, - так це Ви з Нюпом розмовляли. А то я був уже подумав, що Нюп... А чому воно світиться?

- Ви що, мобільника ніколи не бачили? -Петрович подивився на мене з недовірою, чи не розігрую я його.

- Не знаю, може й бачив. Я помічав в парку, що люди йдуть і говорять самі з собою. Мене це ще здивувало. Але в декого в руках навіть коробочки такої не було.

Петрович почав показувати і розказувати мені про можливості смартфона.

- Так там ціла обчислювальна машина! - вигукнув я. - Така підійшла б і для керування космічними кораблями, маленька, легенька.

- І потужна - добавив Петрович.

- Наскільки потужна?

- Ви про які роки пам’ятаєте?

- Десь так 71-й. В університеті була потужна обчислювальна машина. Дві зали займала. Могла робити 200 тисяч операцій в секунду.

- Ну, дві зали в космічний корабель не поміститься, давайте порівняємо з тим комп'ютером, який був на Аполлонах, що літали на Місяць. На той час це були найновіші розробки. В них вперше мікросхеми використали. Той комп'ютер і обчислювальні операції робив, контролював рух, навігацію, керував автоматичною посадкою і стиковкою. Він мав розміри біля пів метра і вагу 32 кілограми.

- Я згоден, то була, мабуть, потужна машина, і невелика.

- А оця іграшка, - Петрович підкинув смартфон на долоні, - в мільйон разів потужніша.

- Та ну, - не повірив я.

- Давайте порівняємо характеристики. Оперативна пам'ять комп'ютера Аполлона 4 кілобайти. А тут 4 гігабайти. В мільйон раз. Постійна пам'ять Аполлона 72 кілобайти, а тут 64 гігабайти, а з врахуванням карточки пам'яті то і більше ста. Тобто більше ніж в мільйон разів. 

Скільки той міг робити операцій в секунду? Сорок тисяч додань чи тисячу двісті множень. А цей мільярди. Кожне з восьми ядер.

- Фантастика! Ніколи б не подумав. Хоча я й передбачав, що таке колись буде. Пам'ятаю, розказував бабуні, що скоро книжок не буде, а буде в кожного лише одна книжка, куди можна буде завантажувати в бібліотеці будь-яку іншу. І вона буде і телевізором, і магнітофоном і фотоапаратом... Але щоб таке маленьке, плоске і настільки потужне… Кольорове зображення, не мигає, не сніжить, звук чистий, камера така мікроскопічна і якісна... Такого і уявити не міг. 

Електроніка фантастично просунулась за ці 50 років. На Місяць, напевне, вже як на трамваї їздять, а на Марс в відпустку...

- Останній політ людей на Місяць був у 1972. Аполлон 17.

- Як це? Чому більше не літали? Що сталось?

На вулиці почулись голоси. Петрович пішов до дверей і допоміг Киці спустити по сходах тачку з великим мішком. Ззаду йшов високий чоловік років 55. Напевне це і є той їхній знаменитий, загадковий Нюп. На бомжа він не був схожий. Та й на вченого також. Швидше на якогось артиста. І одягом, і виглядом, і манерами.

В руках у нього був поліетиленовий кульок.

- О, кого я бачу! Сам Чахлик Невмирущий до нас завітав! Якраз вчасно, - він потрусив кульком і поклав його на стіл. - Виключно вдалий сьогодні день. І Петровичу іграшок цілий мішок.

Але Петрович і сам вже зорієнтувався в ситуації і повільно витрушував з мішка на підлогу якісь скарби.

- Ага, фени, кавомолки, міксери, електронні ваги, ліхтарики, о, і з сонячними батареями, - бурмотів він, коментуючи вміст мішка.

- Це звідки, теж з смітника? - поцікавився я. 

- Закон збереження емоцій, - філософськи відповів Нюп. - Якщо в когось зменшується радості, то в когось іншого збільшується.

- Вкрали?

- Фу, як ти міг про Нюпа таке подумати? - заступилась за свого кумира Киця. - Він що, депутат якийсь чи міністр?

- Склад з побутовою технікою горів, - пояснив Нюп.

- А-а-а, а я то був подумав, що таке на смітнику можна знайти.

- Можна ще й  не таке, але не тут. Район тут пролетарський, а от в якомусь елітному... Там і телевізори бувають, і  комп’ютери і телефони... Та й меблі ще хороші і одежа. Але то не для нас.

- Чому?

- За хороші місця конкуренція, війни. Там свої банди.

- Зате у нас спокійно, - втрутилась в розмову Киця. - Ну, часом гастролери навідуються, але не часто.

- Так, всі за стіл, - скомандував Нюп, - а то я щось зголоднів. Кицю, постав чайку.

- Та ми вже тут ...- почав я.

- Такого ви не їли, - Нюп висипав на стіл вміст кулька. Ковбаса, сало, свіжий хліб, консерви, помідори... Я зачаровано дивився на цю розкіш, не в змозі відвести погляд.

- Я вже, певне, піду, - видавив з себе. - Пізно вже, а завтра рано вставати.