План на життя.

Вперше я побачив Її на вступному екзамені з фізики. Ні, раніше, на консультації перед екзаменом.
І з тих пір не було й дня, щоб я не згадував, не думав про Неї.

Я з дитинства, від природи, дуже сором’язливий. Як кажуть - боюсь людей. Найважчою, найнеприємнішою роботою для мене було, коли мати посилає до сусідів щось віднести, чи щось взяти. Особливо щось взяти. Не можу нічого ні в кого просити. Я б краще вночі, в дощ і бурю пішов би на край світу, ніж сходити до сусідів за чимсь.

Напевне ви уявляєте мене якимсь забитим, затурканим, боягузливим ботаном. Але це не так. Навіть навпаки. Я був  сильним, спритним, навіть безстрашним.
Лазив по високих деревах, їздив на велосипеді без гальм, міг пройтись по перилах мосту чи йти сам вночі лісом...  Але вся моя сміливість закінчувалась там, де треба було спілкуватись з людьми.

Ця сором’язливість мені дуже не подобалась.
Але ж тут то ніхто не знає про неї, тож я можу зіграти такого собі розкованого компанійського хлопця, весельчака, навіть трошки п'яничку.
Зі здивуванням я побачив, що це мені вдається. Особливо якщо вип'ю. Тому в тумбочці в гуртожитку у мене завжди було кілька пляшок вина. 

Пити я не любив. Але ж імідж треба підтримувати. Тож, якщо хтось звертався до мене, щоб допоміг розв'язати якусь задачку, чи щось пояснив, я казав своє стандартне "без пляшки тут не розберешся", діставав з тумбочки  якогось дешевого "біоміцину" чи "вермуті" і, приклавшись до горла, зображав задоволення від пиття цієї погані. 
Це давало бажаний результат. Коли вип'єш легко грати п'яного. А маючи вигляд п'яного легше бути розкованим і товариським.

Імідж такого собі розпіздяя виявився досить привабливим. На мене звертали увагу дівчатка і на вулиці, і в тролейбусі і в ліфті. Не кажучи вже про гуртожиток.
Одні постійно ламали магнітофон і приносили, щоб я ремонтував, інші фотоапарат, чи й просто звертались з якимсь питанням, яке вони й самі легко б вирішили.

Але привернути Її уваги це мені не допомогло. Я навіть насмілився був сісти на лекції поряд з нею, хоча це було й важко. І не лише через мою сором'язливість, а й тому, що в передніх рядах, де вона сідала, незручно було спати, з чим не було проблем в задніх рядах, де я завжди сідав.
Але, після перерви між нами сиділа вже її подруга.

Може випадковість? Набравшись через кілька днів сміливості я повторив цей подвиг. Але результат був тим самим. А це вже система.
Стало ясно, що Вона мене уникає.

Я ніколи не розумів і не сприймав таких понять як добитись, завоювати прихильність дівчини. Ні, ну я знав, звичайно, що в дикій природі самці, буває, навіть б'ються за самок, а ті стоять і чекають, хто ж з них переможе. Але ж  я не розглядав Її просто як самку. А себе як самця.
Якщо її до мене не тягне, якщо вона уникає мене, то хіба моя наполегливість змусить її змінити своє ставлення до мене? Навпаки. Нав'язливість викличе лише неприязнь. Та й мені гордість не дозволить нав'язуватись.

Отже, кохання всього мого життя залишилось без відповіді. А іншого в мене вже  не буде. Мається на увазі кохання. 
Життя, кажуть, може бути й інше. Після реінкарнації. 
Можливо в якомусь іншому житті ми ще зустрінемось. І тоді все буде не так. Обов'язково зустрінемось. Бо як же інакше? Навіщо?

А це життя вважай пройшло, пропало. Попусту. Без всякого сенсу, змісту, цілі.
Залишилось лише підвести лінію. І сьогодні я її підведу.

Вечір. В кімнаті гуртожитку, шумно, весело. Першокурсники насолоджуються свободою. Батьки, вступні іспити позаду, в минулому. Сесія десь в далекому майбутньому. Нема кращого часу для безтурботного, радісного настрою.
Але все це не для мене. Я вже не тут.

Непомітно виходжу на вулицю, йду в напрямку лісопарку.
Я люблю ліс. Люблю гуляти лісом, про щось мріяти, щось планувати.
От і зараз треба підбити підсумки.

Попереду на доріжці видніється в сутінках темна фігура. Чоловік років тридцяти. Зростом десь як я, але міцної статури. Буде, напевне, гроші "просити".
Права рука в кишені. Напевне ніж. А може й просто, для переконливості, щоб боялись.
Але чим вже мене злякаєш в цьому житті?..
- Братан, дай трояк на пляшку.
- Нема в мене, - розвожу руками.
- А як я пошукаю, - з загрозою в голосі.
- Можеш знайти зовсім не те, що шукаєш, - усміхаюсь. - Я майстер спорту з вільної боротьби.
Минаю його і йду повільно далі. Ззаду чути якісь погрози, але я знаю, спиняти мене  вже не буде. Мою байдужість він прийняв за спокійну впевненість. А впевненість - велика сила.  Вони добре відчувають страх і впевненість.

Чому я сказав, що майстер спорту? В мене і розряду ніякого нема. Ніколи в спортивних секціях не займався. Та й де б вони взялись в селі.
Боротись то я вмію. Це в мене від природи. Напевне десь на рівні кандидата в майстри.  В звичайних умовах. А в екстремальних мій організм здатен просто на чудеса. 
Я тут ні при чому. Ніякої моєї заслуги в цьому нема. Але не раз спостерігав, як в екстремальних ситуаціях організм блискавично знаходив рішення, до яких я б ніколи не додумався, і проявляв таку реакцію, швидкість, спритність і силу, що скільки б я не тренувався не зміг би такого досягти.
 
Взяти хоча б випадок з велосипедом. Їду я до ріки. Лісовою стежкою.  Нахил не великий, але довгий, стежка гладенька, добре втоптана, тож швидкість велика, але рівномірна. 

Можна не гальмувати, встигай лише реагувати на її повороти і звивання поміж дерев. Та й гальмувати нема чим, велосипед без гальм. 
Але і без переднього крила. Тож можна при потребі ногою зверху натиснути на шину. Босою ногою цього не зробиш, тож я надів якісь кімнатні шльопанці. Вони й так ледве тримаються на ногах, а щоб ними ще й гальмувати...
Зненацька за поворотом групка дітей. Метрах в десяти попереду. Теж до ріки йдуть. Мене не бачать. А якби й побачили, то не встигли б зробити й кроку вбік зі стежки. І якби в мене й були гальма, то навряд чи допомогли б зупинитись. А в ліс на такій швидкості звертати не можна. Це ж не кущі, а голі стовбури дерев, розіб'єшся. І що робити? Це я так довго розказую, але ж на-все-про-все були лише долі секунди.