Чахлик

О п'ятій ранку було ще темно. Я тихенько зібрався і пішов на вихід.
- Моїх контейнерів не чіпай, - сказала спросоння Киця.
- Не буду, - пообіцяв я. Напевне думає, що я  рано встав, щоб на її території попастись. Нічого такого я, звичайно ж, не планував. Просто хотілось раніше покінчити з роботою, щоб піти в парк.

Заробивши свої 10 гривень я пішов в парк, гризучи по дорозі сухаря чи то в якості сніданку, чи обіду.

Помітно похолодало, хоча снігу ще не було. Ворони діловито розгрібали листя,  шукаючи  їжу.
Що вони там знаходять? Якщо повезе - можна знайти равлика, все-таки м'ясо. Але скільки там тих равликів... 

Цікаво, які вони на смак? Та ну, яке там м'ясо з тих слимаків... 
А у французів, кажуть, делікатес. Можна було б попробувати. Але їх треба шукати літом, після дощу. Зараз важко знайти, поховались. Можливо прийдеться цілий день листя розгрібати як ворона. Але ж людина - не ворона, що їй той равлик?..
Та й шкода. Все-таки жива істота. І життя в неї важче ніж в тебе. Тільки й життя, що день-два після дощу. А тоді треба десь ховатись. І як можна з такою горою на спині кудись сховатись, залізти під листя? І знов на пів року в сплячку. 

Цікаво чи пам’ятають вони що було з ними минулого року, чи як я, прокинувся - і наче й не жив цих пів століття. 
Але про що їм пам'ятати? Які такі події бувають в їхньому житті? Який в них  індивідуальний досвід? Їм і генетичної пам’яті вистачає. 

А чим твоє життя унікальніше? Чим твоя пам'ять цінніша? Це лише тому, що нічого не пам'ятаєш, тобі цікаво про своє минуле життя і здається, що це важливо.
А насправді то воно нічим суттєвим не відрізняється від життя мільярдів інших людей. Їв, пив, спав. Вчився, трудився. Жінки, діти, проблеми, турботи. Старість, болячки, втрати... От ти все й знаєш про себе.

Зараз ворони листя розгрібають, щось там знаходять. А що вони їстимуть коли все снігом засипле? Тільки й їжі, що подовбати собаче лайно. 
Єдиний плюс, що його шукати по всьому лісі не потрібно. Все на стежці. 

Собак я розумію, не охота їм в сніг лізти. Але от чому їхні господарі не відводять їх хоча б на метр від стежки. Їм же з своїми собаками кожен день ходити по цій стежці.
Кажуть, в деяких країнах собак з совочками вигулюють, щоб прибирати за ними. Тут хоча б на пів метра від стежки відводили. А то весною, коли сніг розтане, все лайно, що за зиму накопичилось, проявляється. Ступити ніде.
Напевне свідомість людей не набагато відрізняється від собачої.

Але в усьому є й свої плюси. Ворони, напевне, не мають претензій ні до собак, ні до їхніх господарів.
А от равлики від цього страждають. Влітку, після дощу вони виповзають на стежки, де багато органіки, яку вони можуть засвоїти, і попадають під ноги людей.

Все-таки людям, навіть в такому стані як я, жити набагато легше, ніж іншим тваринам. Особливо взимку. Що ти де знайдеш, коли кругом глибокий сніг? Та ще й на холоді цілодобово.
А в мене і запас сухарів є, і тепла труба, навіть теплий підвал. А ще одяг - куртка, светр. 
Светр, правда, міллю побитий, але ж від цього в ньому не менш тепло. А люди чомусь викидають...

До речі про міль. Ще одне диво природи. Умудряється якось без води жити. На сухій шерсті, зерні чи сухофруктах. А ще кажуть, - що без води нема життя, що вода - основа життя. Хочеш знайти життя на інших планетах - шукай воду.
Напевне воду вона якось з парів, що завжди є в повітрі, добуває. Чи з органіки, там же є і кисень і водень...

Щось я втомився. Присяду десь на пеньочку, щоб стежку було видно.
Сидіти холодно, треба ходити.
А ходити вже важко.
Поставити б камеру десь на дереві, а сам лежиш собі в теплі і дивишся. В Петровича можливо є. Треба спитати.
Та ні. Що з того, що побачиш? Тобі ж треба поговорити.

Ні, на сьогодні досить. Нема сил. Йду в підвал. Завтра продовжу.
Тут в мене  якісь капітали накопичились, треба купити щось їстивне. Не йти ж з пустими руками. Куплю чотири яйці і буханку хліба. Половинку хліба залишу на сухарі. Треба ж і запас якийсь мати.

Всі уже були в зборі, і зраділи моїй появі. Все-таки приємно, коли тобі раді.

- О, так ти, схоже, знайшов таки свій скарб, - весело сказала Киця, коли я поклав кульок з яйцями і хлібом на стіл.
- Поки ще ні, але шукаю.
- Як знайдеш - поділишся?
- Не знаю. Може то неподільний скарб.
- Ну, хоч розкажеш. А то ми голови тут ламаємо - що ж ти там шукаєш.
- Та мені теж це цікаво. А поки мені нічого розказати хай Нюп розповість свою історію.

За вечерею Нюп почав свою оповідь.
- Ви ж розумієте, що, знаючи як перемогти старість і досягнути безсмертя, я не міг сидіти, склавши руки. 
Більше того, я знав як не можна робити, щоб не поставити людство перед двома великими загрозами.

- Аж двома, - не втримався від скептичної репліки Петрович. - Ну одна, - це перетворитись на хвіст штучного інтелекту, якого той скоро відкине як щось непотрібне. А яка друга загроза?

- Я вже казав. Якби вдалось вирішити проблему з безсмертям на біологічному рівні, чим, до речі і займаються вчені, нічого не підозрюючи, одержимо удар з боку психологічного чи соціального рівня. Спрацюють захисні механізми закону Нюпа.

- Ну так, масові божевілля, руйнівні бунти, революції, війни, які відкинуть людство далеко назад, - насмішкувато сказав Петрович.

- Тож я закинув власне науку, - продовжив Нюп, не реагуючи на скепсис Петровича, - і зайнявся порятунком людства, тобто донесенням до нього своїх ідей, відкриттів і засторог.
- Виховувати людство пряником безсмертя і батогом апокаліпсису. Класика! - не вгавав Петрович.

- І що ж конкретно ви вчинили? - мені не хотілось, щоб знову виникла теоретична суперечка між ними, я хотів почути історію Нюпа.
- Спочатку пробував просувати свої ідеї в академічному середовищі. Але це виявилось таким стоячим болотом, - Нюп скривився, скрушно похитав головою і в серцях махнув рукою. - По-перше, вони бідні як церковні миші, заздрісні до чужих відкриттів і ідей, і нічого не вирішують.
Тож я зупинився на бізнесменах. В них і гроші є і еліксиром їх можна спокусити.