Прокинувся я пізно. Цілу ніч снились якісь неприємні сни. Сни були різні, але тема в усіх була одна - я не можу попасти додому, забув де живу.
То йду по гуртожитку і не можу згадати навіть на якому поверсі.
Здається отут, в цій кімнаті,.. Заходжу, а там якісь незнайомі люди. І нема в кого спитати. Чомусь знайомі не попадаються.
Ага, здається ось точно в цій. Але чомусь моє ліжко зайняте. Напевне мене довго не було...
Та ні, в мене окрема кімната. І там різні залізяки, прилади. Там так затишно. Оце, здається, вона. Але чомусь двері виламані, і якісь люди лазять через вікно...
А чому це я в гуртожитку? В мене ж ніби десь є квартира. Точно є, от тільки не можу згадати де. А чому я там не живу? І чи взагалі там жив? Здається бував. Колись давно.
Але і вона, напевне, кимсь вже зайнята. Надто довго мене не було.
Чомусь думка, що я хочу додому, але не знаю де живу, витіснила всі інші думки. Я почувався собакою, що загубилась і бігає в паніці туди-сюди з одною лише думкою - знайти шлях додому, до знайомих людей.
З цими болісними почуттями я й проснувся.
Нюпа і Киці не було. Петрович займався своїми залізяками.
- А, Ви вже встали, - побачив він, що я піднявся з свого матраца, - сніданок на столі. Ми вже поїли, але будити Вас не стали. Вихідний же.
- Та мені якось незручно... Я ж не заробив...
- Ще заробите. Допоможете мені з оцим? - він кивнув на купу техніки.
- Я не знаю, чи зможу.
- Зможете, тут нічого складного.
Виявилось, що з щіткою, ножівкою, напилком, шкуркою і паяльником я цілком справляюсь. Мені здалось, що і на станках міг би працювати.
Значить в минулому житті я був скоріше "фізиком" ніж "ліриком".
Ну що ж, це теж деяка інформація про моє минуле. Хоча нічого дивного, адже і студентом я не планував бути бухгалтером чи письменником.
Працювати руками мені подобалось, це відволікало навіть від болісних думок про моє минуле. Тож до обіду я з задоволенням допомагав Петровичу. І обідати мені не було вже так соромно.
- Відпочивайте, - сказав Петрович після обіду. - Сьогодні ж вихідний день.
- Навіть святковий, - усміхнувся я, згадавши Нюпа.
Хотілось лягти на свій матрац і подрімати, але якась сильніша внутрішня потреба переважила післяобідню лінь і сонливість.
- Піду прогульнусь, - сказав я Петровичу.
- Ви ж не зникайте, до вечора повертайтесь.
Я кивнув і вийшов. Ноги несли мене в парк. Потрібно знайти ту жінку з рюкзаком. Можливо вона мене знає, тож зможе розказати хоч щось про ці 50 років мого життя.
Ну, не дарма Нюп сказав, що сьогодні святковий день. В усякому разі для мене - так точно. По доріжці, назустріч, йшла знайома вже жінка з рюкзачком.
Серце болісно закалатало, запаморочилось в голові. Тільки б не втратити свідомість...
Я підняв руку, щоб зупинити її і якось почати розмову. Проходячи мимо вона теж підняла руку, вітаючись, і УСМІХНУЛАСЬ.
Ніби від раптового удару грому всі мої плани поговорити враз розпались в пилюку. Я стояв нерухомо як вкопаний, не міг навіть поворухнутись.
Це була Вона. Така усмішка тільки в Неї. Єдиної в світі. Більше так не усміхається в цьому світі ніхто.
Але ж як таке може бути? Чому вона така молода? Може це Її дочка, чи онучка? Та ні, таке в спадок не передається. Це - Вона.
Я тільки дивився їй вслід, не в змозі розібратись зі своїми почуттями. І лише коли жінка зникла з поля зору прийшов трохи до тями.
Ну добре, поговорити і щось вияснити про своє минуле не вдалось. Я виявився не готовим до такої несподіванки. Але це не страшно. Якщо протягом чотирьох днів я зустрів її два рази, значить ще зустріну.
Хто б то не був, головне - що вона мене знає. А значить і я щось дізнаюсь про себе.
Вечоріло. Я повільно пішов в напрямку бази №1, обдумуючи деталі майбутньої зустрічі і розмови. На душі було радісно, відчувалось навіть якесь піднесення.
Киця і Нюп були вже вдома. Киця щось різала на столі, а Нюп розмовляв з Петровичем. Напевне ринкові стратегії обговорюють.
- Ти якраз вчасно, - Киця підняла погляд від столу. - А то ми вже думали, чи прийдеш сьогодні, чи віддаси перевагу компанії своїх мишок.
Я розумію, - продовжила вона після деякої паузи, - вони молодші, і все таке...
- Та ні, ваша компанія мені більше подобається.
- Чому ж тоді уникаєш її?
- Та я не уникаю, просто мені треба щось вияснити...
- І миші краще допоможуть тобі це вияснити ніж люди?
- Та ні, справа не в мишах. Я не можу цього пояснити, але в мене таке відчуття... мені здається, що це якось зв’язано з парком.
- Панове, прошу до столу, - Киця підвищила голос, звертаючись до Петровича з Нюпом, які продовжували щось обговорювати біля купи побутової техніки.
За столом Киця і Нюп весело ділилися враженнями від сьогоднішньої поїздки до міста, яку вони називали культурною програмою. Петрович щось говорив про свої залізяки, а я все думав як би це делікатніше перевести розмову на цікаву мені тему.
Нарешті, скориставшись короткою паузою в розмовах, я звернувся до Нюпа:
- Ви казали, що розкажете свою історію...
- Так, Нюпчику, розкажи, - неочікувано підтримала мене Киця.
- Та я ж, ніби, вчора щось розказував, - видно було, що йому не охота міняти пусте базікання на якусь серйозну розмову. - То на чому ми вчора зупинились?
- У Вас з'явилась ідея, як обійти закон Нюпа і одержати безсмертя, - нагадав я.
- Ідея проста, - неохоче почав Нюп. - Якщо людині це неможливо, бо спрацюють захисні механізми, то доручити цю роботу штучному інтелекту.
По-перше, без нього однаково цього не зробити, бо проаналізувати взаємодію продуктів десятків тисяч генів, і як зміна одних з них вплине на роботу інших, людина не може. Для цього потрібні потужні суперкомп’ютери.
Крім того нам недостатньо, щоб організм був безсмертним. А як це вплине на психіку? Чи не втратиться при цьому жага до життя? Бо тоді який сенс? Чи не буде в нього бажання вбити себе чи інших?
По-друге, штучний інтелект можна сконструювати таким чином, щоб не закладати в його конструкцію бар'єрів Нюпа.
І головне, якщо ж все-таки спрацюють захисні механізми, то удар прийме на себе штучний інтелект, а не люди.