Я бажала втекти з того будинку якомога швидше, закритися у себе в кімнаті і вилити усе своє горе, обійнявши подушку.
Тітка Марія не стала чіплятися до мене з розпитуваннями, дозволивши пережити перший шок та розпач. Лише принесла склянку води та мовчки залишила її біля мого ліжка.
Вже пізніше, заспокоївшись, я розповіла їй усе.
— Поговори зі Святославом сама, — порадила вона. — Можливо, він взагалі цього всього не хоче?
— Та як же не хоче, тьотю, — розпачливо похитала я головою. — Його з дитинства ростили як спадкоємця сімейної справи.
— Спиток не збиток, люба, — лагідно промовила тітка. — Можливо, краще спробувати і знати напевно, ніж мучитись здогадками.
Визнавши слушність її суджень, я наступного ж дня вирушила до Святослава, попри усі застороги пані Ірини. Він якраз починав переймати справи батька, тож не склало труднощів знайти його в офісі.
Пройшовши повз секретарку — привітну пані Вікторію, я звично всміхнулася їй та зробила глибокий вдих.
— Святе, — постукала я, зазираючи до кабінету.
— Увійдіть.
Святослав сидів серйозний, насуплений і не обдарував мене теплою посмішкою, як це було зазвичай, коли я несподівано приходила до нього на роботу. Невже він досі злиться на мене за той випадок? Але ж я справді цього не робила! Ми з ним говорили про це і мені здавалося, що він повірив в мої слова…
— Святе, я… — сівши у крісло навпроти нього, під похмурим, важким поглядом Свята, я вперше відчула себе тут чужою та небажаною гостею.
В горлі пересохло, і я нервово перебирала рукав блузи, не в змозі зібратися з думками.
— Я вчора була у твоїх батьків, — промовила я несміливо.
— Я знаю, — рівно промовив він.
Тон його голосу був таким крижаним, що мене саму наче льодом вкрило.
— Справді? — я не могла приховати власного здивування.
Мені здавалося, мати Святослава не мала розповідати йому про нашу розмову.
Адже такою була наша умова. Хоча, я свою обіцянку теж порушила, прийшовши сюди. Але ж вона не могла знати про це завчасно.
— Так. Ось тільки не розумію, для чого ти прийшла? Треба ще більше грошей?!
— Що?... — приголомшено запитала я, розгубившись від такого різкого тону та сенсу сказаних слів.
— Я думав, батьки дали тобі достатньо, але якщо тобі мало, я можу додати, — промовив він, відкидаючись на спинку крісла. — Хоча, зізнаюся щиро — не думав, що в тебе вистачить нахабства прийти сюди з цією метою.
— Про що ти взагалі говориш? — у мене складалося враження, що я катастрофічно спізнилася, і за цю ніч сталося щось, про що я не в курсі. — Які гроші?
І тепер, не володіючи усією інформацією, я ніяк не можу докумекати що відбувається.
— Не роби з мене ідіота, Поліно, — грубо промовив він, скрививши губи. — Я думав, що ми з тобою разом розгрібатимемо наслідки усього, що сталося! Думав, ти допоможеш мені, як і обіцяла! А ти що? Втікаєш від відповідальності, ніби ти тут взагалі ні до чого!
В кінці він зірвався на крик, а я сиділа, приголомшено дивлячись на нього і не могла повірити в те, що він справді це говорить.
— Я втікаю? — ошелешено перепитала я. — Я не хочу нікуди тікати! Це твоя мати переконала мене, що моя присутність може тобі зашкодити!
— Та що ти говориш, Поліно! А ти така благородна, взяла і погодилася? Просто так, еге ж? — знущальницьки запитав він. — Хочеш, щоб я повірив в цю маячню?
— Я роблю це заради тебе! І прийшла сюди сьогодні, аби бути точно впевненою в тому, що ти хочеш саме цього!
— Чого? Щоб ти кинула мене з проблемами, які сама розв’язала?
Його слова різали мене по-живому. Очі пекло від сліз образи. Святослав здавався зовсім чужим і говорив так, ніби геть мене не знає. Він не хотів чути жодного мого слова, і серце моє розривалося від гострих голок розчарування.
— Ти знаєш, що я в цьому не винна! Адже я казала тобі, що я не брала цих паперів! І ніколи би не взяла!
— У мене є докази зворотнього, — сказав він, стиснувши щелепи.
—- У тебе є докази? — брови мої поповзли вгору, а перед собою я вже майже нічого не бачила через сльози, які застилали очі. — І ти віриш цим доказам, а не мені?
— Досить я вже повірив тобі раз! — гаркнув він. — А зрештою, що? Отримав ножа в спину! Замість того, щоб прийти зі своїми переживаннями до мене, ти пішла до моїх батьків вимагати гроші, аби втекти, мов щуреня!
Від обурення та образи я, здається, вже почала задихатися.
— Та твоя мати сама мені зателефонувала та запросила на розмову! І гроші сама пропонувала! — зробила я останню спробу достукатися до нього, ковтаючи сльози образи.
#171 в Любовні романи
#36 в Короткий любовний роман
#79 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 17.11.2026