Святослав вперто не хотів полишати наш будинок. Він розмовляв з Даринкою, розпитуючи її про її друзів, захоплення, хобі. Слава всім небесам, що не додумався підняти небезпечну тему. Мабуть, розумів, що питання про батька може засмутити дитину.
Було б прекрасно, якби він раптово вирішив і мене перестати засмучувати, але це, схоже, нездійсненні фантазії.
— Дарусю, сонечко, здається, там вже почалися твої улюблені мультики, не хочеш подивитися? — я розуміла, що Свят, вочевидь, не піде, поки не доб'ється від мене розмови.
Даринка згідно кивнула та пішла до іншої кімнати, у якій був телевізор. Користуватися технікою вона вміла доволі добре. Що там дивуватися – дитя прогресу.
— Говори, що ти хочеш — втомлено промовила я.
— Невже моя присутність настільки тебе обтяжує? — серйозно запитав він.
Мої брови злетіли вгору, і я глянула на нього, не приховуючи своєї ворожості та претензії в погляді.
— Це риторичне питання, Святославе. Будь ласка, кажи, що хотів і йди, в мене багато справ.
Святослав замислено дивився в той бік, куди пішла Дарина та крутив в руках чашку. Між нами запанувала незручна тиша, і я вже було сподівалася, що в нього прокинулося сумління, він підведеться і просто мовчки піде, залишивши мене в спокої. Але звісно, ці мрії були настільки ж далекі від реальності, як і саме поняття сумління від Святослава.
— В тебе дуже гарна та розумна донька, — повільно й задумливо промовив він.
— Дякую, — я все ще марно сподівалася, що мої короткі та різкуваті відповіді доможуть якомога швидше спровадити його.
— Скільки ти кажеш їй років? — запитав він, примружено дивлячись на мене.
— Нещодавно виповнилося шість, — якомога незворушніше відповіла я майже правду, відчуваючи, як всередині все стискається від того, наскільки близько ми підійшли до небезпечної теми.
Тому що я вже знала, яким буде його наступне питання. Святослав сидів якусь мить, дивлячись в одну точку, а тоді проявив надзвичайну передбачуваність, запитавши:
— Де її батько?
«Воліла би, аби був у пеклі», крутилося на язиці, але натомість я відповіла, дивлячись на нього спідлоба:
— Не твоя справа, Колодій!
— Чому ти така різка до мене, Поліно? — спитав він з щирим нерозумінням на обличчі.
У-у-у, як же мені хотілося зараз розмазати по його фізіономії це неприкрите збентеження. Ніби він сам не знаю чого. Чи думає, що я все забула за ці роки? Та ні, пам’ять у мене гарна. Я глибоко вдихнула та постаралася дещо стишити бурю в своїй душі. Показувати йому, що мені досі болить теж не найкраща ідея.
— Тому що тебе не мають хвилювати справи моєї сім’ї, — рівно і твердо промовила я.
Святослав підтис губи, невдоволено дивлячись на мене.
— Я просто проявив елементарну ввічливість, — незворушно промовив він. — Але якщо тобі аж так неприємна моя компанія — я піду.
— Та невже? — голос мій так і сочився отрутою. — То йди. Чи ти ще щось хотів?
Свят свердлив мене поглядом тривалий час, ніби намагався… Що? Змусити зніяковіти? Знітитись? Перепросити? Забудьте, пане Святославе. Поліні більше не вісімнадцять, і навіть не двадцять три. Побачивши, що я не відводжу погляду і не змінюю виразу обличчя, він зітхнув та промовив:
— Що ти хочеш за цей будинок?
«Твою печінку і серце на блюді!» — волав внутрішній голос.
— Нічого, — натомість із крижаним спокоєм, який невідомо звідки взявся, відповіла я. — Особливо від тебе, Святославе. Я не хочу нічого.
— Поліно, — почав він поблажливо. — Адже ти не хотіла жити у Волощі, і повернулася лише через необхідність оформити спадщину. Просто назви свою ціну, і можеш й далі жити спокійно там, де забажаєш.
— Ти нічого не знаєш ні про мене, ні про мої бажання, Колодій, — прошипіла я, наблизившись до нього так, що відчувала запах його парфумів, який, здається він так і не змінив за ці роки. — Будинок не продається. Забирайся. Звідси. Геть.
Останні слова я промовила чітко виділяючи кожне з них, аби він нарешті мене почув.
— Я бачу, що ти ще не готова до серйозних розмов, — він підвівся та поставивши на стіл чашку, осмикнув сорочку, як ні в чому не було.
Ніби ми вели переговори, просто я в них діяла трохи не за планом, і тепер він дає мені шанс одуматися. Від цього я почала закипати ще більше.
— Забирайся геть.
Проциділа тихо, але твердо. Я не хотіла, аби нас почула Даринка, але й терпіти його більше теж не мала ані сил, ані бажання.
— Дякую за чай, Поліно. Ми повернемося до цієї теми, коли ти заспокоїшся та все зважиш.
З цими словами від вийшов, замкнувши за собою двері, а я не стримавшись, запустила в них чашкою та глухо загарчала. Чашка з дзенькотом розбилася, розсипавшись уламками по підлозі. Просто як моє терпіння.
— Мамо? — Даринка вибігла з кімнати. — Що сталося?
— Нічого, сонце, не підходь, тут уламки, — я побігла за віником та стала змітати уламки від чашки. — Зашпорталася і випала чашка з рук.
#171 в Любовні романи
#36 в Короткий любовний роман
#79 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 17.11.2026