Осінній секрет для мільйонера

Розділ 9. Поліна

Святослав вперто не хотів полишати наш будинок. Він розмовляв з Даринкою, розпитуючи її про її друзів, захоплення, хобі. Слава всім небесам, що не додумався підняти небезпечну тему. Мабуть, розумів, що питання про батька може засмутити дитину.

Було б прекрасно, якби він раптово вирішив і мене перестати засмучувати, але це, схоже, нездійсненні фантазії.

— Дарусю, сонечко, здається, там вже почалися твої улюблені мультики, не хочеш подивитися? — я розуміла, що Свят, вочевидь, не піде, поки  не доб'ється від мене розмови.

Даринка згідно кивнула та пішла до іншої кімнати, у якій був телевізор. Користуватися технікою вона вміла доволі добре. Що там дивуватися – дитя прогресу.

— Говори, що ти хочеш — втомлено промовила я. 

— Невже моя присутність настільки тебе обтяжує? — серйозно запитав він.

Мої брови злетіли вгору, і я глянула на нього, не приховуючи своєї ворожості та претензії в погляді.

— Це риторичне питання, Святославе. Будь ласка, кажи, що хотів і йди, в мене багато справ.

Святослав замислено дивився в той бік, куди пішла Дарина та крутив в руках чашку. Між нами запанувала незручна тиша, і я вже було сподівалася, що в нього прокинулося сумління, він підведеться і просто мовчки піде, залишивши мене в спокої. Але звісно, ці мрії були настільки ж далекі від реальності, як і саме поняття сумління від Святослава.

— В тебе дуже гарна та розумна донька, — повільно й задумливо промовив він.

— Дякую, — я все ще марно сподівалася, що мої короткі та різкуваті відповіді доможуть якомога швидше спровадити його.

— Скільки ти кажеш їй років? — запитав він, примружено дивлячись на мене.

— Нещодавно виповнилося шість, — якомога незворушніше відповіла я майже правду, відчуваючи, як всередині все стискається від того, наскільки близько ми підійшли до небезпечної теми.

Тому що я вже знала, яким буде його наступне питання. Святослав сидів якусь мить, дивлячись в одну точку, а тоді проявив надзвичайну передбачуваність, запитавши:

— Де її батько?

«Воліла би, аби був у пеклі», крутилося на язиці, але натомість я відповіла, дивлячись на нього спідлоба:

— Не твоя справа, Колодій! 

— Чому ти така різка до мене, Поліно? — спитав він з щирим нерозумінням на обличчі.

У-у-у, як же мені хотілося зараз розмазати по його фізіономії це неприкрите збентеження. Ніби він сам не знаю чого. Чи думає, що я все забула за ці роки? Та ні, пам’ять у мене гарна. Я глибоко вдихнула та постаралася дещо стишити бурю в своїй душі. Показувати йому, що мені досі болить теж не найкраща ідея.

— Тому що тебе не мають хвилювати справи моєї сім’ї, — рівно і твердо промовила я.

Святослав підтис губи, невдоволено дивлячись на мене.

— Я просто проявив елементарну ввічливість, — незворушно промовив він. — Але якщо тобі аж так неприємна моя компанія — я піду.

— Та невже? — голос мій так і сочився отрутою. — То йди. Чи ти ще щось хотів?

Свят свердлив мене поглядом тривалий час, ніби намагався… Що? Змусити зніяковіти? Знітитись? Перепросити? Забудьте, пане Святославе. Поліні більше не вісімнадцять, і навіть не двадцять три. Побачивши, що я не відводжу погляду  і не змінюю виразу обличчя, він зітхнув та промовив:

— Що ти хочеш за цей будинок? 

«Твою печінку і серце на блюді!» — волав внутрішній голос. 

— Нічого, — натомість із крижаним спокоєм, який невідомо звідки взявся, відповіла я. — Особливо від тебе, Святославе. Я не хочу нічого. 

— Поліно, — почав він поблажливо. — Адже ти не хотіла жити у Волощі, і повернулася лише через необхідність оформити спадщину. Просто назви свою ціну, і можеш й далі жити спокійно там, де забажаєш.

— Ти нічого не знаєш ні про мене, ні про мої бажання, Колодій, — прошипіла я, наблизившись до нього так, що відчувала запах його парфумів, який, здається він так і не змінив за ці роки. — Будинок не продається. Забирайся. Звідси. Геть.

Останні слова я промовила чітко виділяючи кожне з них, аби він нарешті мене почув.

— Я бачу, що ти ще не готова до серйозних розмов, — він підвівся та поставивши на стіл чашку, осмикнув сорочку, як ні в чому не було.

Ніби ми вели переговори, просто я в них діяла трохи не за планом, і тепер він дає мені шанс одуматися. Від цього я почала закипати ще більше.

— Забирайся геть.

Проциділа тихо, але твердо. Я не хотіла, аби нас почула Даринка, але й терпіти його більше теж не мала ані сил, ані бажання.

— Дякую за чай, Поліно. Ми повернемося до цієї теми, коли ти заспокоїшся та все зважиш.

З цими словами від вийшов, замкнувши за собою двері, а я не стримавшись, запустила в них чашкою та глухо загарчала. Чашка з дзенькотом розбилася, розсипавшись уламками по підлозі. Просто як моє терпіння.

— Мамо? — Даринка вибігла з кімнати. — Що сталося?

— Нічого, сонце, не підходь, тут уламки, — я побігла за віником та стала змітати уламки від чашки. — Зашпорталася і випала чашка з рук.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше