Те, що Святослав познайомився з Дариною мене геть не втішило. Звісно, донька була дуже ввічлива, компанійська і завжди тягнулася до людей. Проте зараз я воліла б, аби ця її чудова якість дала збій. На жаль, мої сподівання були марні.
Я стояла, нервово дряпаючи нігтями шкіру і лише сподівалася на те, що він якомога швидше звідси піде.
Та Святослав, ніби навмисно, назло мені, йти нікуди не поспішав.
— А скільки тобі років, Святославе? — запитала Даринка, а в мене все похололо всередині від розуміння, що він зараз спитає в неї те саме.
— Мені сорок, – з посмішкою промовив він.
— Ого, — замислено промовила Дарина. — Це дуже багато.
— Немало, — промовив він, сміючись. — А скільки ж…
— Чи не час тобі йти, Святославе? — не давши йому домовити, грубо втрутилася я. — Здається, у тебе багато справ.
Він підвів на мене примружений погляд, не наважуючись сказати щось різке та уїдливе при дитині.
— Мамо, давай запросимо Святослава на чай? — раптом промовила Дарина, своєю пропозицією змушуючи мене згадати усі можливі лайливі слова, адресовані колишньому та його недоречній появі.
— Сонечко, у Святослава багато роботи, боюся, йому треба поспішати, — відповіла доньці і, спостерігаючи, як вона знову починає робити «ту саму» сумну моську, вже суворіше додала: — Ні, Дарусю, це не допоможе. Святославу треба йти.
— Чому ж? – вимовив той, за що отримав від мене спопеляючий погляд. — Я цілком можу зайти на чай. Справи трохи почекають.
Вираз обличчя Даринки миттєво змінився на радісний. Ось же ж, маленька хитрюжка.
— Ура! — донька заплескала в долоньки та потягнула Свята з руку. — Ходімо, я покажу тобі наш дім.
Той слухняно рушив за нею, не звертаючи жодної уваги на люті погляди та невдоволений вираз обличчя, якими я його супроводжувала. Розпачливо зітхнувши, я теж зайшла в дім, сподіваючись, що за першої ж нагоди вдасться виштовхати цього нахабу за двері.
Коли я увійшла, Даринка вже потягнула Святослава до її — колишньої моєї кімнати. Я тим часом рушила на кухню, ставити клятий чайник та намагалася взяти під контроль свої емоції. Присутність Святослава вибивала усю рівновагу у мене з-під ніг. А його перебування поряд з Даринкою й поготів — змушувало серце болюче стискатися. Я ледве стримувалася зараз, аби не вихопити її з його рук, посадити в машину та рвонути світ за очі, назавжди забувши дорогу до Волощі.
Але це не буде дорослим рішенням і точно породить ще більше питань. Поки що все ще присутня ймовірність, що мене омине доля підвищеного інтересу до моєї доньки з його боку.
Поки закипав чайник, я натомість, здається, нарешті змогла охолонути, хай тремтіння з тіла так і не пішло. «Бери себе в руки, Поліно. З гарячою головою ти ще більше справ наробиш», — згадувала я постійні настанови тітоньки, які тоді, в підлітковому та юному віці неймовірно мене дратували. А зараз, в тридцять років я нарешті усвідомила усю їхню мудрість та була вдячна тітці Марії за те, що вона так часто мені їх повторювала, що вони аж відбилися на свідомості. Шкода, що сказати їй цього я вже не могла.
Механічно роблячи чай, я прокручувала в голові думки, які хаотичним ланцюжком виникали одна за одною, здається, геть зовсім не сумісні між собою.
— Мамо! А Святослав показав мені фотографію де він з тобою багато-багато років тому сидить біля тієї яблуні при вході! — вигукнула Даринка, підбігаючи до мене із альбомом в руках. — Тільки вона не така велика! А ти тут така маленька!
Донька захихотіла, дивлячись на фото. Я перевела погляд на знімок, хоч в цьому і не було потреби. Я і так знала, що там за фото. Вечір наступного дня після випуску зі школи. Мені вісімнадцять, Святу — двадцять вісім. Ми почали зустрічатися на моєму випускному. Він тоді прийшов весь рознаряжений, з квітами та цукерками. Дівчата з мого класу заздрісно зітхали, мати, яка тоді ще хоч час від часу мене навідувала, — буркотіла, що він для мене занадто дорослий. Одна лише тітонька щиро підтримувала мене, промовляючи: «Йди, куди серце веде, але й розум слухай, щоб не завело тебе туди, звідки вибратися не зможеш». Схоже, слова її були пророчими. Але, на щастя, я таки вибралася, хай і величезними зусиллями.
— Так, доню, дійсно, — всміхнулася я Даринці, ставлячи чашки з чаєм на стіл. — Я тут якраз закінчила школу і Святослав прийшов мене привітати.
Не було в моїх принципах обманювати дитину, тож я старалася по можливості, завжди казати їй правду. Або ж принаймні те, що було максимально до неї наближене. Тому що чесної відповіді на питання, яке її, чим старшою вона ставала, тим хвилювало дедалі більше, — дати я не могла.
Сподіваюся, хоча б сьогодні, при Святославі, нам вдасться уникнути цієї теми. Бо інакше — я не знаю, що мені робити.
_______
ВІД АВТОРКИ:
Любі читачі! Дякую вам за цікавість до моєї книги. Не забувайте додати її до бібліотеки та підписатися на авторську сторінку, щоб не пропускати оновлень та цікавих блогів. До речі, в останньому блозі я додала візуали та відео з нашими героями! Обов'язково переглядайте та лишайте коментарі. Щиро дякую, бережіть себе!
#171 в Любовні романи
#36 в Короткий любовний роман
#79 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 17.11.2026