Розділ 5. Поліна

Запитання Павла змусило мене насупитися. Звісно, я вже здогадувался у чому річ, але необхідно було впевнитися 

— Я поки не вирішила остаточно, — промовила я. — А чому ви питаєте?

— Розумієте, у купівлі ділянки, на якій стоїть ваш будинок, зацікавлена місцева компанія.

— Справді? – проциділа я крізь зуби, намагаючись зберегти обличчя до останнього.

— Так. «Колодій Інвест», — підтвердив Павло мої підозри. — Можливо, ви чули про них? 

— Дещо чула, — вимовила, відчуваючи, як мене починає легенько підтрушувати від злості.

— Подумайте над цим, час ще є. Вони запропонують непогані гроші. Явно більше, ніж коштує цей будинок з усією прилеглою землею, — із ввічливою посмішкою промовив він. 

— Авжеж, — похмуро промовила я. — Дякую за інформацію.

Вийшовши з кабінета, я ледве стримувала всередині власну лють. Колодії не могли не знати про тітчин заповіт, враховуючи, якими щупальцями вони охопили усе місто. А отже — цілком свідомо та розмірено вони продовжують руйнувати моє життя навіть через усі ці роки.

Але є одна велика відмінність, яку вони не враховують: Поліна, яка була сім років тому і Поліна, яка є зараз — це абсолютно дві різні людини. Тому що неможливо пройти через кляте пекло і залишитися такою ж, як і раніше.

Я більше не вірю в жодні обіцянки, щирі наміри чи світлі почуття. Хай хтось міг би назвати це цинічністю, але я називала реалізмом. Я достатньо обпеклася, щоб дозволити собі наївно вірити гарним словам чи піддаватись на чийсь тиск. Так просто я зі своєю спадщиною не розлучуся. І навіть якщо й сама не планую тут жити, то розпоряджатимусь будинком за власним бажанням, а якщо й продам — то точно не їм і виключно на власних умовах.

З цими похмурими, але рішчими думками я, тримаючи доньку за руку, покинула приміщення нотаріальної служби.

Варто заспокоїтися та остудити голову. А то щось надто Волоща вже з перших днів перевіряє мої нерви на міцність.

— Хочеш поїхати прогулятися? — запропонувала я Даринці. — Тут неподалік є дуже гарний сосново-дубовий ліс.

— Звісно! — зраділа донька, щасливо всміхаючись. — Поїхали, мамо!

Даринка весело заскочила до автівки, пристібнулася та сіла в очікуванні. Мені приємно було бачити доньку такою щасливою та безтурботною. Я дуже любила проводити з нею час, і старалася якомога частіше приділяти їй якісну увагу.

Можливо, це в мені так проектувалася моя власна дитяча травма, але як би мені не було важко — у мене навіть і думки не виникло залишити Даринку на когось іншого а самій поїхати на заробітки, як зробила моя мама.

Можливо, зробити так, як вона було б легше та вигідніше, але для мене цей варіант був абсолютно неприйнятним. Так, часами нам було дуже складно, і я ледве вигрібалася із дна, але ми були разом. Я в усьому підтримувала Даринку та дарувала їй свою любов, а вона – віддавала мені в стократ більше. Моє щастя, мій дім, мій світлий промінчик сонця. Це усвідомлення завжди втішало мене та допомагало триматися на плаву.

Ми їхали Волощею, крізь знайомо-незнайомі вулички, поступово наближаючись до околиці міста. Їзда за кермом завжди заспокоювала та врівноважувала мій внутрішній стан. Так сталося і зараз. Розмірений рух на спокійній швидкості допоміг моїм емоціям дещо влягтися а думкам — почати впорядковуватися. 

Цікаво, коли я зустріла Святослава вчора біля кав’ярні він вже знав про те, що планує купити тітчин будинок? Може, саме про це він і хотів поговорити насправді, а не про те «як і чим я жила»? Чомусь мені здається, що так і є. Для нього сімейна справа та бізнес завжди були на першому місці. З чого б то зараз це мало змінитися?

Невже він дійсно міг собі подумати, що я покірно сяду в кав’ярні і чекатиму на нього там? Хоча… про що це я? 

Похитала головою. Звісно ж, Колодій звик, що усі навколо його слухаються та підкоряються його наказам. «А якщо хтось не йде на співпрацю — отже треба дізнатися його вартість», — здається так колись говорили йому батьки. Що ж, схоже, Святослав добре всотав цю науку.

Я струснула головою, проганяючи ці думки. Досить. Щойно в’їхала до Волощі, як він одразу став займати у моїй голові занадто багато місця. Хоча на власне виправдання скажу, що це не так і дивно, враховуючи, що його пика висить на кожному білборді.

Гаразд, грець із ним. Зараз — наш з донькою час на розваги. Про Колодія я подумаю іншим разом, а ще краще – взагалі ніколи!