Дев'ята частина

частина

У суботній вечір Олег Миколайович сидів удома у своєму кабінеті та переглядав договори. У двері тихенько постукали. Зайшов Ігор.

– Тату, вибач, що відволікаю. Я на п'ять хвилин. Ось флешка із рекламою для твого друга. Михайлівна її ще в п'ятницю віддала, а я про неї забув, – сказав він і поклав флешку на стіл.

– Вона сама все підготувала? – запитав Олег.

– Ні. У нашої Людмили Михайлівни, здається, з'явився таємний шанувальник, – відповів Ігор.

– З чого ти взяв? І хто він? – запитав Олег, інформація явно зацікавила його, і син це помітив.

– Я поцікавився, хто їй допоміг? Вона сказала: чоловік. Більше нічого від неї досягти я не зміг. Зателефонував до нашого охоронця Єгоровича – той теж сказав, що це чоловік, але ім'я його навідріз відмовився назвати. Сказав тільки, що це надійна людина і їй можна довіряти, і те, що Людмила Михайлівна з цим чоловіком справді працювали і нічим зайвим не займалися, – відповів син і подивився на реакцію батька. Олег був здивований. Посміхнувшись, він продовжив розмову із сином:

– І що, в агентстві жодних чуток із цього приводу немає?

– Я сам здивований не менше твого, але чуток немає, припущень теж. На мою думку, колектив навіть не в курсі, що наша Михайлівна з кимось зустрічається, – відповів син.

– Ігоре, тату, йдіть чай пити, стіл уже накритий! – пролунав голос із їдальні, яка знаходилась неподалік кабінету Олега Миколайовича, на першому поверсі двоповерхового будинку.

– Ігоре, ти йди. Я потім чай вип'ю. Залишилося перевірити кілька договорів про оренду, – сказав Олег.

Насправді Олега цікавило зовсім інше питання. Йому було цікаво, чому Людмила не сказала, що їй допоміг він. Місто, в якому він жив і займався бізнесом, було маленьким і якщо Олег з якоюсь дамою з'являвся в суспільстві або навіть просто розмовляв на вулиці з якоюсь дівчиною, то про це знали всі, і одразу його укладали в ліжко або одружували в черговий раз. При цьому статус стосунків нікого не цікавив, а тут усе було з точністю до навпаки.

Він подивився на годинник, було п’ятнадцять хвилин на восьму. Цікавість взяла гору, і Олег подзвонив Людмилі. На тому кінці проводу почувся гудок і автовідповідач сказав жіночим голосом, що абонент не може прийняти дзвінок. «Цікаво, де цей абонент знаходиться, що відключив телефон. Спати ще рано, де можна бути в такий пізній час у малознайомому місті? Гаразд, сподіваюся передзвонить» – подумав Олег і, взявши з собою телефон, вирушив у їдальню. Але абонент так і не передзвонив. У неділю вранці Олег вирушив на зустріч. 

Людмила, прокинувшись вранці, захотіла подивитися котра година. Взявши телефон до рук, вона згадала, що відключила його вчора в клубі та так і не ввімкнула. Апарат зв'язку був негайно увімкнений, і вона побачила, що вчора ввечері їй дзвонив Олег Миколайович. «Сьогодні дзвонити не буду, неділя, вихідний, якось незручно. Передзвоню в понеділок, а може сьогодні в обід… Подивлюсь за обставинами» – подумала Людмила і пішла пити каву. До зустрічі в офісі залишалося ще дві години і вона вирішила написати сценарії двох рекламних роликів. Продукцію компанії Людмила знала добре, тому особливих труднощів та витрати часу це майже не вимагало.

О десятій годині ранку вона була в офісі. Наталія Іванівна запізнювалася, продукцію ще не привезли. Разом із Вітою Володимирівною вони сіли пити чай, розмовляючи про майбутній конкурс. Віті подзвонила Наталя і повідомила, що вона біля входу будівлі. Продукцію щойно привезли і Віті треба спуститися і розписатися за отриманий товар.

– Людо, я пішла за товаром. А ти сходи до Ольховського і поговори про те, що нам потрібна камера для зйомки відеороликів. Його кабінет на третьому поверсі, за дверима бухгалтерії – я думаю, що знайдеш, – сказала Віта і побігла вниз сходами, а Людмила стала підніматися на третій поверх.

Олег проводжав свого відвідувача, з яким уклав договір, і раптом він побачив Людмилу, що піднімається сходами.

– Доброго ранку, Людмило Михайлівно, ви когось шукайте? – запитав він.

– Добрий ранок. Не чекала вас тут побачити. Я шукаю пана Ольховського. На жаль, ім'я та по батькові спитати не встигла, – відповіла Людмила, піднімаючись на останню сходинку.

– І ви, звичайно, не знаєте, хто він? – усміхнувшись, запитав колишній начальник. 

– Ольховський здає тут торговельні офіси, тобто він – господар всієї цієї будівлі. Власне, це все, що я про нього знаю, – відповіла вона.

– Ну що ж, ходімо знайомитись з ним, – запропонував Олег.

Вони пройшли невеликим коридором, підійшли до дверей, і Олег відкрив їх перед Людмилою. Вона зайшла до першої кімнати. Це була бухгалтерія – на столах стояли комп'ютери та інше бухгалтерське приладдя. У цьому ж кабінеті були ще одні двері і Олег впевнено відчинив їх і пропустив Людмилу вперед. Вона зайшла до маленького затишного кабінету, але там нікого не було. Олег Миколайович пройшов повз Людмилу і сів у крісло керівника.

– Ні-і, не може бути?! То ви і є Ольховський?! – запитала Людмила, яка цього ніяк не очікувала.

– Іноді ви просто вбиваєте мене елементарним незнанням. Вам не здається, що прізвище, хоч і колишнього начальника, слід було б знати? – спитав він, посміхаючись. Насправді ця ситуація його забавляла. 

– Навіщо? Ви чудово відгукуєтесь на Олега Миколайовича. Це обов'язково, все ускладнювати? Хоча змушена визнати, що у цій ситуації ви маєте рацію, – відповіла Людмила.

– Добре, хоч це визнаєте. Дайте відповідь ще на одне запитання. Чому ви мені вчора не передзвонили? – Олег уважно подивився на свою співрозмовницю.

– Бо я тільки сьогодні вранці побачила, що ви мені телефонували і подумала, що краще передзвоню в понеділок. Адже неділя – вихідний, тому не хотіла вас турбувати, – відповіла Людмила.

– А навіщо ви телефон вимкнули? А якщо щось термінове хотіли повідомити, діти могли зателефонувати? – запитав обережно Олег.

– Я вирішила з подругою сходити в жіночий клуб «Рожева парасолька», а там при вході попросили відключити телефон, – стримуючи сміх, сказала Люда.