Восьма частина

Тетяна відвезла їх на дорогу, де була залишена машина. Транспортний засіб пересування дійсно був відремонтований. Людмила з Олегом сіли до машини і поїхали до міста, через час Людмила вже сиділа за своїм робочим столом. Сергія не було. 

– Як відрядження? – запитала Аліса.

– Загалом непогано, матеріали готові. Зараз відредагую і друкуватиму, – відповіла Людмила.

– Може вам допомогти? – запитала Ольга.

– Дякую, ні. Пообіцяла сама впоратися, – зітхнувши, сказала Люда.

Але розпочати роботу їй так і не вдалося. До кабінету зайшла Елеонора.

– Людмило Михайлівно, я принесла вам роботу. Потрібно зробити рерайт тексту. Це терміново. Якщо щось не виходитиме – підійдете до мене, – як завжди спокійно сказала Елеонора і простягла їй стопку листів А4.

«Як все «вчасно». Я з цим текстом до вечора просиджу. Коли друкувати матеріали по магазину-складу – невідомо. Головне, завтра вони теж мають бути готові!» – подумала Людмила, але нічого не сказала Елеонорі, а лише кивнула головою на знак згоди.

З рерайтом тексту вона просиділа майже до вечора. Елеонора все переглянула, робота була схвалена.

– Елеоноро Станіславівно, можна я затримаюся в офісі, мені треба ще попрацювати? – запитала Людмила.

– Звичайно можна. Я тільки повідомлю нашого охоронця. Може, вам потрібна моя допомога? – запитала вона.

– Дякую, ні. Сама спробую впоратися, – відповіла Людмила.

Вона пішла до свого кабінету. Дівчата пішли вже додому і Люда приступила до роботи. 

Олег Миколайович затримався на зустрічі. Проїжджаючи повз «Пантеру», він звернув увагу, що в одному з відділів офісу горить світло. Продовжуючи рух своїм авто, Олег зателефонував Єгоровичу.

– Єгоровичу, у тебе там світло в офісі хтось забув вимкнути. Перевір, будь ласка, – попросив він охоронця.

– Там жінка працює – Михайлівна, здається. Елеонора Станіславівна мене попередила, – відповів Єгорович.

Олег різко розвернув машину і під'їхав до рекламного агентства.

Людмила повільно, але впевнено набирала текст. У коридорі пролунали кроки явно не охоронця. Кроки були впевнені, і, як здалися Людмилі, чимось знайомі.

«Цікаво, кому це вдома не сидиться в таку пізню годину?» – подумала вона.

Двері відчинилися, увійшов Олег Миколайович.

– Добрий вечір! Чому ще на роботі? – запитав Олег.

– Для мене він не зовсім добрий, цей вечір, – відповіла Людмила.

– Чому так? Невже ви ще нічого не надрукували?! – запитав він.

– Я вже почала. Цілий день рерайтом займалася. Цей магазин-склад – справжнє покарання для мене! Я не розумію, чому так терміново все треба зробити? Начебто це пологовий будинок, про який ніхто не знає, і народжувати їдуть за сто кілометрів, коли все поряд! – обурювалася Людмила.

– Давайте я вам допоможу з вашим покаранням, – сміючись, відповів Олег.

Олег Миколайович сів на місце Людмили, поряд біля крісла поставив стілець.

– Сідайте і диктуйте, – наказним тоном сказав Олег.

Людмила підійшла до столу, але не присіла, а сперлася на стілець коліном зігнутої лівої ноги, ліктями спираючись на стіл, почала диктувати.

– А чи не простіше було б сісти? – запитав Олег.

– Мені так зручніше. До того ж, так ми з вами однакового зросту, – відповіла Людмила.

Незабаром роботу було завершено. Виходячи із будівлі «Пантери», Людмила затрималася. Вона попросила охоронця не розповідати про пізнього відвідувача, який їй допоміг. Це було нібито прохання самого Олега Миколайовича. Сам Олег Миколайович про своє прохання не знав і навіть не здогадувався.

– Сідайте, я вас додому відвезу. Маршрутки, певно, вже не ходять, – запропонував Олег Людмилі.

– Остання була о 19.00, – відповіла Людмила і сіла в машину.

– Куди їдемо?

– «Зоря» – колишній колгосп. Щоправда, його давно вже немає, а назва залишилася незмінною.

– А з ким ви живете?

– Лідія Тимофіївна, я та Тимур.

– Тимур – це хто?

– Чоловік.

– Одружений?

– Наскільки я знаю, ні і одружуватися не збирається.

– А діти в нього є?

– Дітей у нього багато, тільки вони йому не потрібні.

– А ваш Тимур про контрацепцію чув коли-небуть?

– Його простіше каструвати.

– Людмило Михайлівно, чому ви так агресивно про нього кажете? Вам не здається, що ви несправедливо ставитеся до чоловіків?

– До чоловіків я ставлюся добре, у мене багато колег по роботі, просто хороших знайомих… Щодо Тимура – його я взагалі люблю!

– Чому тоді ви про нього говорите, як про якусь тварину?

– Та тому, що Тимур – це кіт, – сказала Людмила і засміялася. 

Олег, почувши відповідь, теж засміявся:

– Ви ж казали, що він чоловік!

– Я цього й не заперечую. Він справді кіт, чоловічої статі. Тимур – не кошеня і не кішка, йому років 7-8, точно не знаю. Зупиніть! Далі я пішки дійду.

– Хуліганів не боїтеся?

– Які тут хулігани? Тут живуть переважно трудівники сільського господарства, які працювали і не просто працювали, а пахали у колишньому колгоспі «Зоря». Нині практично всі на пенсії. Одні страждають на захворювання суглобів: артрити, артрози, інші, в основному, чоловіки: ранкове похмілля або нестача спиртного для лікування всіх захворювань. Молодих сімей дуже мало, та й узагалі молоді мало. До того ж, я не в тому віці, щоб до мене чіплялися, – відповіла Людмила, зачиняючи дверцята машини.

Останній робочий день тижня почався із запізнення на роботу, причиною була Тимофіївна. Бабуська вирішила, що вона ще не настільки літня і цілком може убити міль, бігаючи за нею по кімнаті. Внаслідок боротьби з комахою Тимофіївна впала на підлогу та отримала травму ноги. Людмилі довелося надавати їй медичну допомогу за інструкцією, яку господиня квартири їй диктувала. Потім обов'язково треба було наздогнати і вбити шкідливу комаху, яка завдала не тільки матеріальної та моральної шкоди, а й підірвала здоров'я самої Тимофіївни. Людмила діяла згідно з усною інструкцією господині, яка мало коли її про щось просила. А вона, як вдячна квартирантка, не могла їй відмовити.