Сьома частина

Вранці прокинувшись, Олег раптом виявив, що на годиннику без чверті сім. Він поспішив у свій номер люкс.

Людмила прокинулася зарано. Почитала новини в інтернеті, привела себе в порядок і о 7.00 постукала в номер Олега Миколайовича. З номера пролунав жіночий голос: «Заходьте». Голос був знайомий Людмилі, вона відчинила двері і зайшла. Сцена, яку вона побачила, була комічною. На великому ліжку сиділа Лаура і незнайома їй дівчина з пом'ятою стрічкою «Подарунок фірми». На журнальному столику красувалася порожня пляшка з-під коньяку та залишки закуски. У приміщенні стояв стовпом перегар, змішаний із туалетною водою та дорогими парфумами. Судячи з зовнішнього вигляду дівчат, ранок для них був важким.

Олег Миколайович стояв біля вікна з пом'ятим виглядом. Ніч явно пройшла без особливих насолод.

–Доброго ранку. Я так розумію, працювати ми з вами сьогодні не будемо? – запитала Людмила у Олега Миколайовича.

– Сходіть у кафе, попийте каву, тут недалеко, за рогом цієї будівлі. Я на вас чекаю за півгодини в моєму номері. Відразу ж приступимо до роботи, – чемно відповів Олег Миколайович, жінкам присутнім у кімнаті було не до неї, незнайомка привіталась, а Лаура відвернулась від Людмили, ніби вона її зовсім не помітила.

Людмила розвернулася і пішла пити каву. За півгодини вона знову постукала у двері люксового номера. Олег Миколайович чекав на неї. Лаури та незнайомої дівчини в номері не було. Людмила сіла за стіл, дістала робоче приладдя і приготувалася до роботи.

– Олег Миколайович, в магазині я начебто розібралася, а ось зі складом проблема. Я все записувала, але треба якось все упорядкувати. Давайте, я спробую написати про товари, пропоновані в магазині, а ви оціните.

– Добре. Постарайтеся написати інформаційну рекламу товарів у магазині, а потім я допоможу вам розібратися з товарами складу. Максимум інформації, мінімум непотрібних слів, – сказав Олег Миколайович і сів у велике шкіряне крісло недалеко від столу.

Людмила зосередилася на написанні тексту.

Через деякий час вона обернулася уточнити інформацію у начальника, але він спав, Олег Миколайович заснув, сидячи у кріслі.

«Так, написала… І що тепер робити? Гаразд, хай спить. Піду ще раз у магазин-склад, уточню інформацію, бо я тут писатиму до глибокої старості» – подумала Людмила. Вона взяла ковдру з ліжка та вкрила Олега. Він чимось нагадував їй ведмедя у сплячці – і страшно будити, і шкода. Тим більше, що грудень – це зима.

У готель вона повернулася близько двох годин дня, зняла верхній одяг, взяла тексти і вирушила в номер Олега Миколайовича. Постукавши у двері і почувши: «Зайдіть», Людмила увійшла до номера. 

– Де ви ходите?! Зателефонувати не можна було?! – запитав Олег.

– Взагалі, я працювала. Зателефонувати не могла – я не маю номера вашого телефона. По магазину матеріал готовий. Залишилося написати про будматеріали складу, потім все з'єднати, відредагувати і можна їхати додому, – відповіла Людмила.

– А чому у вас немає мого номеру телефона? – здивовано спитав Олег.

– А звідки він може бути у мене? Я всі питання погоджувала з Елеонорою Станіславівною. До того ж, ви в нас тимчасовий керівник були. Хто знав, що мені ще доведеться з вами кудись їхати та працювати? – незворушно відповіла Людмила.

– Для початку запишіть мій номер телефона. На вулиці сніг, раптом загубитесь і де потім вас шукати?

– Я сама вас знайду, якщо потрібно буде, – відповіла Людмила, записуючи номер телефону в смартфон.

Творча робота тривала до вечора. Олег пояснював, Людмила сперечалася, як краще подати текстовий матеріал. У суперечці народжується істина. І вона народилася! О шостій годині вечора було все готове.

– Значить так. Надрукуєте все самі, завтра текст має бути готовим. Тільки Сергія не треба просити, все зробите самостійно. Переночуємо тут чи додому поїдемо? – запитав Олег.

– Звісно, поїдемо додому! Сніг на вулиці, завтра, не зрозуміло, чи виїдемо взагалі. Я ще й дорогу погано переношу, а завтра на роботу, – тому краще вдома переночувати. Тож їдемо зараз, – відповіла Людмила і пішла збиратися в дорогу.

Надворі йшов сніг. Їхали не швидко, якість доріг залишала бажати кращого. Виїжджаючи з селища, Олег спитав:

– Скажіть, Михайлівно, а що ви подумали, коли о 7-й ранку прийшли в мій номер?

– Що ви традиційної сексуальної орієнтації, – весело відповіла Людмила.

– Ви, мабуть, подумали, що я шикарно провів ніч?

– Ну, це навряд чи. Ваше обличчя не світилося від щастя, хоч я могла цього й не помітити. Вашим дівчатам теж було погано після випитої вдвох пляшки коньяку. Вони, я думаю, теж не виспалися.

– А з чого ви взяли, що вони вдвох пили і я не провів з ними ніч?

– Ну, тут все просто. Подарунок фірми не був розпакований, а просто пом'ятий. На журнальному столику два одноразові стаканчики, якби ви пили разом, був би ще один. І взагалі, я думаю, що незнайому дівчину вам Славік надіслав разом із випивкою та закускою. І потім, якби ви хотіли провести ніч з Ларисою, то на столі були б келихи, а не пластиковий посуд.

– Ви думаєте, що Лара не стала б зі мною пити з одноразового пластику?

– Вона б пила з вами навіть з пляшки – тут немає нічого дивного. Просто ви з жінками поводитесь, як джентльмен, і я впевнена, що якби ви знали про майбутнє застілля, то на столі все-таки були б келихи.

Людмила хотіла ще щось сказати, але не встигла. Пролунав скрегіт. Олег плавно повернув на узбіччя та зупинив машину.

– Здається, ми приїхали, – спокійно сказав він і вийшов із машини.

Людмила пішла за ним. Ліве колесо було перекошене. До міста було кілометрів тридцять, довкола темно і йшов білий пухнастий сніг.

– Злякалися? – запитав Олег Миколайович.

– Ні, не встигла. Що робити будемо? – запитала Людмила.

– Ночувати тут будемо чи вам страшно?

– Ні, звичайно. Я залишуся з вами, бо мною рухає любов до ближнього. Нічого особистого. – сказала Людмила і сіла в машину.