Шоста частина.

Ранок у «Пантері» почався, як завжди. Олег запізнився спеціально та прибув на роботу до дев’ятої години ранку. Навіть не знявши верхнього одягу, він попрямував до відділу реклами, а не до себе в кабінет. Входячи до приміщення, він привітався – йому привіталися у відповідь. Людмила теж відповіла: «Доброго ранку», але він відразу зрозумів, що для неї воно не зовсім добре. Вигляд у неї був стомлений, під очима мішки, видно було, що вона не спала всю ніч. Олег розповів анекдот, намагаючись підняти настрій своїм підлеглим. Усі сміялися, окрім Людмили. Вона зосередилася на своїй роботі і зовнішній світ і все, що відбувалося поряд з нею, для Людмили просто не існувало. Олег зрозумів, що вона дуже образилася на нього. Але вибачатися перед нею не входило до його планів. Він думав, що прийде Юлька, і Людмилі доведеться все з ним погоджувати. Тим більше, що з Юлькою Людмила порозумілася і вона допоможе йому з нею відновити спілкування, а там все само собою втрясеться. Так думав Олег, коли йшов до кабінету. Зайшовши, увімкнув комп'ютер і почав дивитися комедію, щоб якось відволіктися від нав'язливих думок і підняти настрій.

Коли на годиннику було 11.30, у двері постукали. «Все йде за планом» – подумав Олег і сказав:

– Заходьте, я не зайнятий.

У кабінет зайшла Юлька. Дивно, але вона була одна.

– Привіт, Олег! Я переглянула все, що підготувала Людмила. Вона все відредагувала, щось змінивши, але мені сподобалося. Пише вона, звісно, класно! – випалила з порога Юлька.

– Привіт, Юльчик! Може сядеш? – запитав Олег.

– Ні, дякую. Мені треба бігти. Адже я у вас з десятої ранку. А в мене ж ще і робота! – весело відповіла Юлька і випурхнула з кабінету.

Олег не очікував на такий поворот подій. Він попросив Зіночку викликати Людмилу до свого кабінету. Але замість Людмили прийшла Елеонора.

– А де наша Людмила Михайлівна? – запитав Олег.

– Справа в тому, що я її відпустила додому, вона погано почувалася. Тим більше, що замовника її робота влаштувала. Я все переглянула. Дівчатка займаються оформленням та просуванням реклами на сайтах. У виробничий відділ я вже теж дала розпорядження. Я щось не так зробила? – запитала Елеонора.

– Ні-ні, ви вчинили правильно. Скажіть, а Юлія коли приїхала? – поцікавився Олег Миколайович.

– Точно не скажу – я не знаю. Але, думаю, десь о десятій, на початку одинадцятої ранку… Її Людмила Михайлівна попросила приїхати, – відповіла Елеонора.

– Добре, йдіть працювати, – сказав Олег.

Олег сидів і думав про конфлікт. Розрулити його не вдалося. Людмила не захотіла з ним спілкуватися, тому вона пішла з роботи. Могла б зайти та сказати йому, що їй погано. Він би її теж відпустив. Могли б спокійно поговорити, зрештою. Ну що ж, не вийшло. Сама винна – я намагався, моє сумління чисте. Завтра вийде Ігор керувати «Пантерою», а йому вже тут нема чого робити. Він попередив Елеонору, щоб вона керувала робочим процесом, а сам поїхав додому.

Олег повернувся до своєї роботи. Але займатися бізнесом не хотілося. Він постійно повертався до конфлікту з Людмилою. Думав, що візьметься за роботу – все минеться, але почуття провини гнітило його. Олег усіма силами намагався його позбутися, але нічого не виходило. Щоранку його тягло в «Пантеру» на роботу і з цим він нічого не міг вдіяти.

Вирішення проблеми прийшло несподівано. У неділю ввечері зателефонував його армійський друг Славік – колись вони разом «віддавали борг Батьківщині». Жив Слава у селищі міського типу. Він мав великий магазин-склад будматеріалів.

– Привіт, Олег! Впізнав колишнього товариша по службі? – запитав Слава.

– Привіт Слава! Та хіба тебе забудеш?! – зраділо відповів Олег.

– Ну, як ти там? Не одружився? – поцікавився Славік.

– Не зустрів гідної, поки що, – відповів Олег.

– Слухай, я тобі чого дзвоню? Ти не забув, що в мене день народження незабаром?

– Звичайно, ні. Я його пам'ятаю, наче це мій день народження. А ти як поживаєш?

– Та все добре, поки що. Торгівля йде жваво. Багато з найближчих сіл приїжджають – будматеріали всім потрібні!

– Ну, це поки що конкурентів немає. А як з'являться? Давай, я рекламу тобі зроблю, – запропонував Олег.

– А навіщо вона мені? Скажи просто, хочеш зі своєю Ларою відпочити в нас. Хіба я проти? Чи ти їй уже заміну знайшов?

– Я не збираюся відпочивати в тебе. Лару я поважаю, вона багато досягла сама, без сторонньої допомоги.

– А ти ніколи не думав, як вона це зробила? – обережно запитав Славік.

– Слухай, Славка, я не хочу обговорювати Лару і те, як вона заробила на свій салон краси. Навіть думати про це не хочу. А щодо реклами... Повір, вона тобі зайвою не буде. Навіщо це мені? Я також можу пояснити. Є у нас стажерка – хочу їй своєрідний іспит влаштувати, наскільки вона професійно придатна, – відповів Олег.

– І вона, звісно, молода та гарна? – уїдливо запитав Славік.

– Зовсім ні, але є творчий потенціал. І ще. Я з нею не сплю – вона для мене звичайний співробітник, а не жінка! Але очевидно, нам доведеться переночувати. Як там ваш міні-готель?

– А може, краще в мене? І комфортно, і затишно... Харчуванням забезпечу.

– Це – робоча поїздка, тому переночуємо у міні-готелі. А до тебе з ночівлею я на день народження приїду.

– Гаразд, приїзди, чекатиму на тебе з нетерпінням, – відповів Слава.

Насправді, Олег брехав. Він просто хотів налагодити спілкування з Людмилою і поїздка давала таку нагоду. У пошуках особистого щастя Олег шукав собі жінку, схожу на свою дружину. Таміла була висока, струнка, тонкі риси обличчя, м'який, стриманий характер. Вона була жінкою, з якою Олег почував себе чоловіком. Людмила була повною протилежністю його дружини, але все ж таки вона притягувала Олега. Чим саме, він і сам не міг зрозуміти.

У понеділок Людмила на роботу прийшла, як завжди, вчасно. Вони пили чай, коли зайшла Зіночка.

– Людмило Михайлівно, зайдіть до Ігоря Олеговича, – сказала вона.