П'ята частина

Кафе було недалеко від ринку. Дивно, але після розмови Людмили з керівником, Валерій дивився на неї з повагою і тримав дистанцію. Що йому сказав Олег, Людмила не знала, але за останні шість років самотності вона вперше відчула себе захищеною від непотрібного їй залицяння. І найдивніше, що вона сама попросила допомоги, чого раніше ніколи не робила. Все якось вийшло автоматично. 

Юля Володимирівна виявилася дуже гостинною господинею. З Людмилою вони швидко порозумілися. Кафе було невеликим, але дуже затишним. Воно було призначене для зустрічей ділових партнерів, закоханих парочок і просто для тих, хто вирішив зігрітися, і побути наодинці зі своїми думками та гарячою кавою. Випічка була дійсно домашньою і смачною, кава відмінною. Людмила запропонувала Юлі одразу три варіанти назви. Зійшлися на одному з них, і Людмила, присівши за один із столиків, взялася за роботу. Вона не помітила, як пролетів час. Треба було повертатись в офіс агентства, а тут ще з господинею вони розговорились і Людмила подивившись на годинник зрозуміла, що вона вже катастрофічно запізнюється.

Олег Миколайович з'їздив додому на обід, повертаючись до «Пантери», заїхав у своїх справах. Настрій був відмінний, робочий день наближався до завершення. То був його останній день роботи в рекламній агенції. Йому треба було повертатися до свого бізнесу, а керувати «Пантерою» продовжить його син. Іти з рекламного агентства йому не хотілося. Він навіть почав помічати, що його останнім часом тягло до цієї будівлі і до цієї роботи. Увійшовши до агентства, він одразу попрямував до себе в кабінет. Проходячи повз Зіночку, попросив запросити Людмилу Михайлівну до себе в кабінет.

У двері постукали, але замість Людмили увійшла Елеонора.

– Олег Миколайович, Людмили Михайлівни немає. Вона поїхала з Валерієм Вікторовичем і ще не поверталася, і не дзвонила, – як завжди, спокійним тоном сказала Елеонора.

Почувши це Олег розлютився, намагаючись не показувати це Елеонорі, він роздратованим голосом сказав:

– Зателефонуйте їй і скажіть, що робочий день ще не закінчився і вона повинна приїхати й відзвітувати за виконану роботу!

– Добре, – так само незворушно відповіла Елеонора.

Олег був розлючений. Жінка, яка просила у нього захисту, прикидалася просто «невинним ягням», а насправді просто десь добре проводила час з його другом, та ще й прикривалася роботою. Казкарка. Вирішила і йому навішати локшину на вуха. Він виведе цього «ягня» на чисту воду, нехай тільки заявиться на роботу! Очікування тривало недовго, хоча йому здалося, що минула ціла вічність. У двері постукали. Увійшла Людмила. По її вигляду було зрозуміло, що день пройшов успішно.

– Ви де були?! – зло запитав він і, не чекаючи відповіді, продовжив: – Ви повинні були працювати над замовленням. А натомість незрозуміло чому присвячуєте робочий час! Тільки не треба мені тут чергову казку розповідати, що ви дійсно напружено вивчали тему і вже у вас є написаний матеріал! Завтра все має бути тут на столі матеріали передасте Ігореві Олеговичу! Я зрозуміло пояснюю?! – Олег не пояснював, а репетував. Людмила не розуміла навіть, чому. На очі наверталися сльози. Вона спробувала якось реабілітуватися.

– Олег Миколайович, але я… – почала вона, але керівник не хотів її навіть слухати.

– Я вам усе сказав! Все з вами ясно, більше нам ні про що з вами розмовляти! – зло прокричав він.

Людмилі нічого не залишалося, як повернутися і йти до свого кабінету, ледве стримуючи сльози. Але плакати вона собі заборонила. Було дуже прикро. Фактично її звинуватили не зрозуміло в чому, навіть не вислухавши. Зібравши свої речі та сумку, Людмила вирушила додому, на вулиці раптом її хтось гукнув, вона озирнулася – то була Наталя Іванівна. Вона одразу зрозуміла, що з Людмилою щось не так, тож запропонувала поговорити в кафе, навпроти якого вони стояли. Засмучена Людмила цього навіть не помітила. Вони просиділи довго. Люда виливала свою душу, а Наталя Іванівна її заспокоювала, як могла. Поступово Людмила заспокоїлася. 

Але образа... образа жорстко оселилася в душі, і вона не могла впоратися з нею. З цим душевним вантажем вона прийшла додому і, нічого не пояснюючи господині, завалилася спати, хоч спати не хотілося взагалі. 

Олег приїхав додому ввечері, його родина якраз вечеряла.

Він сів за стіл, апетиту не було, тому вирішив просто заварити собі чай.

– Тату, щось трапилося? За обідом ти був такий веселий, а зараз якийсь засмучений, – спитав син Ігор.

– Та так, нічого, – відповів Олег і сів пити чай.

Син, невістка і його маленька онука запитливо дивилися на нього, чекаючи на якусь негативну розповідь, але він мовчав. Всі зрозуміли, що краще поки що його не чіпати.

Раптом у Олега задзвонив телефон. Він подивився – то була Юлька. «Доведеться знову вигороджувати цього разу не лише Валерку, а ще й цю…». І він зняв слухавку.

– Добрий вечір, Олег, ти не зайнятий? – запитала на подив радісним голосом Юлька.

– Привіт, Юльчик. – спокійно відповів Олег.

– Я хотіла тобі подякувати за Людмилу. Ти знаєш, ми з нею майже одного віку, і вона мені сподобалася. Люда все описала, я їй навіть допомагала. А потім ми з нею просто спілкувалися. Але, ми з нею заговорились, і не помітили як промайнув час, тому вона пізно поїхала. Та, роботу вона виконала. Я особисто все читала – мені сподобалось. Сподіваюся, ти за запізнення її не покарав? – так само весело спитала Юлька.

Олег не знав, що відповісти. Кращим у цій ситуації було – відповісти питанням на питання:

– Це вона попросила тебе зателефонувати? – намагаючись приховати хвилювання, спитав він.

– Ні, ну що ти?! Вона взагалі сказала, що у вашому дружньому колективі – повне взаєморозуміння, – урочистим голосом промовила Юлька.

– Ви удвох із Валеркою оцінювали її роботу? – поцікавився Олег.

– Валерій тільки її привіз і одразу ж поїхав. Ти ж знаєш його! Правда, сказав, що Люді він довіряє. Олеже, щось не так?! – раптом запитала вона.